Епітафія

Сонце цілує крізь вікна
вицвілі візерунки шпалер,
занехаяні будинки містять
артефакти зголоднілої душі,
золото стікає на повіки,
закінчення нервові стигнуть,
проростає сома в стіни
через тріщини в штукатурці,
у легенях набрякає пил
облущеного у "не хочу"
"хочу", засинай і довго спи,
у сні виводь "ЖИТТЯ" каліграфічно,
довіряючи позасвідомим хвилям,
вір (без віри) – навіть у рослиннім
стані ти – кульбаба, зайнята
поділенням клітин, Та Хто
Сидить в Скалі, та тче поміж
цеглин мереживо тканин,
упертих в поступі малім,
невидимім подеколи й собі самим,
і час утрачений насправді
зв'язано в спіралі кислоти,
що на межі останнього згасання
стане епітафією мрій – про те,
як грають пелюстки і пурхає
насіння на родючіші ґрунти,
лептонами твоїми теж угноєні...