Інтелект – не константа, мораль – не порятунок, добре – зліплене зі злого, у світла – праматір пітьма, це банальне софістикування оголює положення, у якому я опинився, ідеал відмирає у марафоні на виснаження, облущується фарба й металеве покриття, оголюється сороміцький політекономічний скелет, цей сумний кадавр тліє й досі тим дарує світло вірянам у благословенних шорах, та реальність брутальна попереду не готує нічого, крім чудовиськ, і я не маю певної відповіді, просто стискаю ганглій у голові й переходжу в режим прямоти пошуку рішень щонайбільш нагальних проблем, починаю потроху місити у тиглі гній – ліпити іграшкову фортецю, можливо, це жорстоке навчання дощами відчаю марно не минеться, й щось на сірому ґрунті зросте?..
Процедурне генерування ландшафту обіцяє безкінечну подорож крізь простір варіацій з мінімальними повторами, цей вимір не сферичний, він – спіраль Архімеда, досконала планета в досконалій системі, дерева-дерева, кущі, квіти, трави, комахи, птахи, риби, звірі і люди, міста, села, транспортна інфраструктура, і вода, вода всюди, питна і солона, в болотах, джерелах, річках і озерах, морях, океанах і в атмосфері, стікають вздовж ока, лунають у вухах, у носі та на язику реагують, на шкірі шумлять посеред волосків, і серце схвильоване швидко вібрує, і тіло торує нерівний маршрут нізвідки в нікуди...
Колосальна воронка молодого бомбардувального циклону всією своєю потужною міццю у нисхідній спіралі в часі фокусується в одній точці – аби посунути дрібку на міліметр...
Вчора, добираючи вірші для майбутнього альбому, занурився у книжку, написану під час розвитку батькової хвороби. Стан його був настільки поганий, що я автоматично почав готуватися до гіркого завершення історії. Ці емоції породили багато віршів на тему смерті. На той момент родина вже пережила смерть бабці, але її забрала старість, процес був тяжкий, але природній. Батько був повний сил і бажання жити, хвороба перетинала його шлях тінню. Тому вірші були болючі. Болючіші були лише вірші, створені вже по смерті його після дворічної ремісії. Все це читання повернуло мене в той стан. Я згадав рокову ніч, коли мене розбудив мамин дзвінок, і безслівний плач її розповів усе. Тоді в голові моїй лунав несподіваний реквієм – випадково знайдена на ютюбі інструментальна п’єса музиканта Chris Gebauer “Oh God I Know That The Rains Will Come”. Її трагічний і врочистий настрій щонайкраще втілив емоції від тієї жахливої миті…
Я не забував про батька всі ці роки. Згадував його постійно, не лише на день народження і роковини. Снилося безліч снів, де намагався поговорити з ним, сварився з ним, мирився з ним, переживав спізнілу сепарацію, пробував створити міф, який спокутував би факт його смерті. Не знаю, наскільки мені це вдалося, бо в бога я не вірю, Всесвіт бачу духовним, але байдужим до людської особи. Який міф народиться з такої диспозиції?.. Біль із пожежі став невеликим вогником, але по ньому лишилася випалена земля. З попелу пробилося зелене збіжжя власного батьківства. Але його переїхало великою війною. Тепер я весь час думаю, як виправити цей звих свого часу – ще один у цілій низці звихів.
Якщо повернутися до теми міфологізації батькової смерті, то є такий образ: я перейняв у нього естафету батьківства. Ніби як успадкував цю роль з необхідністю врахувати помилки та дати доньці кращі інструменти для будівництва майбутнього. Бо ми – будівничі. Весь час хотіли будувати, тим чи іншим чином. Обламувалися і пробували знову. Поки живемо, не маємо іншого вибору, крім як пробувати знову…
М'який білий шум грає з тишею в сутінках, мінус уповільнює ходу, розгортає подих, проводить у потаємний вимір, схований за буднем, предмети набувають нетипових для себе властивостей, здається, що руку лише простягни – торкнешся сновидіння, як згори, так і знизу, а отже – ти майже літаєш, а отже – майже все можливо, збирає світло з неба біле диво, сідає на вії пестливо, єднається з джерелами солоної води, річки щоками котяться, знеболюючи гострим краєм набряклі обриси душі, я спитав колись давно в колеги: "Чому це так вражає?" – він відповів: "Лазери..."
Вона стогне, коли я вилизую її анус, надсилаю телеграми ниточками нервів у надра голови, де душа її стискається від насолоди, змушує мене усміхатися і продовжувати торкатися забороненого у плині течії оголеного справжнього, ідея проста: секс не для того, щоб кінчати, а для того, щоб кінчати разом...
Над світом, але під хмарами, в руках металеві нерви твого добробуту, тягнуться від нас до обрію на коромислах опор довгоногих, вбирає стільки світла око від блискавок, народжених парою, заплетених довгими косами у потоки гарячої кави, у прання неспокійні спіралі, в белькотіння смачне мультиварок, в біганину робота-прибиральника, у відеодзвінок на твоєму екрані з усміхненими коханими...
Навіть найпростіший предмет розгортається квіткою формул, короною чудовою чисел і літер в очах спостерігача [е ма хо!], переплітається з усім на світі паростю любові та відторгнення, так формується матриця із фракталів, схвильоване море, і навіть рекурсія сприймається джерелом блаженного здивування [е ма хо!] для того, хто став понад, для того, хто досяг могутності й сконструював золоте коло оптики [е ма хо!], сфокусував у ньому промені ключем на той бік початкового зору, побачив [е ма хо!], як перетворюються атоми, граються кванти, геніальний механізм простого робить, позбавлений призначення й значення [е ма хо!], порожній в осерді волі...
“Живу з депресією” відрізняється від “живу у депресії”. Медикаменти дають змогу свідомості “відділитися” від депресії та “бачити” її вплив на психіку, а отже не піддаватися пригніченню. Життя не стає особливо радісним, тим більше в умовах війни, буденні веселощі ковзають поверхнею відчуттів, не проникаючи вглиб, де внутрішній світ засів змерзлою грудою. Однак свідомість достатньо вільна, аби правильно оцінювати емоційний стан, нагальні потреби мозку, адаптувати необхідні активності та бажання до хиткого стану психічної інфраструктури. Жити важко, але можна. Можна функціонувати. Іноді навіть реалізовуватися. Так, залишається прозора емоційна завіса, яку дуже важко здолати, однак стараюся повзти в часі й просторі в бік тої миті, коли це стане можливим. Сподіваюся, доживу.
Килимове покриття ввібрало запах кави, поту, електроніки й ідей, на стелях підвісних налипли корпоративні таємниці, скло панорамних вікон пам'ятає погляди – мрійливі та тужливі, повні віри в диво, що сидить на верхніх поверхах і дивиться поверх голів на горизонт... лишились тіні, й оголошення на сайті про оренду...
Солодка вага заліза пестить натруджені м'язи, побрязкування фурнітури – ніби музика вітряних дзвіночків – тримає пасок чорного Еросу спис, який містить слова чарівні для звільнення від сліпоти зняттям із чакр кістяних склепінь, червоні надра хробака здивуються небосхилу, коли провидіння рука проверне ключ у шпарині скрині, відкине кришку зі стигми, здійметься смердючий дим і застигне вугільним інієм на сухій траві...
Ніж в основі доброти твоєї клямрою тримає купи стовбур дерева життя, знання поведінки підземних мешканців дозволяє здійматися над й виділяти з понівечених рис красу, збирати мозаїку щастя зі сміття, найкращого із будівельних матеріалів, бо йому вже далі не падати, тож і тобі буде змога дотягнутися до верхньої полиці, де лежить найцікавіша гра, в коробці вицвілій, дістати шанс усміхатися в обличчя божевіллю дня, кров'ю свого гнобителя намалювати на стіні вихід й піти танцювати в осінніх полях...
Старий приймач, набитий тарганами, не чує спів, самі шуми, крізь нього пролітають ноти радості, але в транзисторах його скрегоче абразив, плита нездатності дешифрувати існування відсуває на узбіччя, там валяється, покинутий, не може навіть сумувати, не знає, чи працює, а чи вимкнений... старому приймачу один лишився вихід – реконструкція з модернізацією, на щастя ще є час і є уцілілі частини, є деталі довкола на звалищі, і пісні ще лунають в ефірі, є надія їх відшукати між подряпин, і зрозуміти: за плитою лишається обрій, завжди залишається обрій, шлях до нього лежить через тіло...
Був би богом – вів би плем'я перелогами, жінок, чоловіків і їхніх дітлахів, без посередників, пророків, фарисеїв, вів би, доки не набридло їм й самі собі боги не стали, вилетіли б із гнізда долонь спіраллю у зеніт, а вниз текли б щоками теплі сльози за всі життя, поламані у божевільній сліпоті тисячоліть, які вони тепер не пам'ятають, які лишилися позаду в мареві, хтось озирнеться, може, і побачить – лиш колиску з ковдрою, з якої виросли...
Побитий модуль, серійний номер 05061987, ледве вивозить екіпаж крізь турбуленції, бортінженер уже на самій інтуїції змушує чортопхайку крутитися, ходова співає собі сама реквієми, але досі жива й розуміє – немає альтернативи, окрім обертання, зупинка залишить комахою в бурштині, спалахує в соплах обвуглених полум'я, закопчена подача палива з останніх сил всмоктує поживу з осаду на дні баку, провертає вали, модуль смикається, капітан зітхає й тре обличчя, переглядаються з бортінженером, той знизує тільки плечима, обидва знають, що робити ремонт на льоту під ударами оскаженілого неба – на грані можливого, але коли вдається стабілізувати втомлене залізо, можна в цьому пеклі бачити красу хмарин, світила й вітру, як вони нуртують, божевільні, й ковзати вигинами їхніми на крилах іржавого модулю із серійним номером 05061987...
Блукаючи в морі частот, у шипінні бентежному хвиль, вздовж за компасом тюнера можна відшукати таємний пульс, він розлитий у просторі поза межами сприйняття, його зможуть почути лише найчутливіші із антен, звідки ллється він і куди? Чи несе якесь послання? Може, це величезного серця долітає потужний стук? Механічне воно чи живе? Чи різниця тут має сенс? Просто ритм – бум... бум... через мушлю в кістковий купол, може, це саме те, що є? – На краю будь-яких думок бере музика в руки кермо й світ за очі танцює дух?..
Розриває обрій струменями диму – розігнаний метал із вибуховим серцем й темним наміром метеликом крізь вітер креслить нетривалу путь, і навіть перехоплений лишає випалені землі по той бік муру складених кісток, із попелу радіоактивного стирчить химерна машина, безпереспективна, щодня рахує міліметри на годину в неминучу далечінь, під зараженим недобротою небом, пил уздовж корпусу шумить, полірує шкіру, покриту помаранчевими опіками від вогненної хвилі після падіння мертвої стихії залишилися радіохвилі, у шелестінні відсутності повідомлень, крихітна, тліє надія бозна на кого, казна на що, інертні міліметри на годину до бакена в страшному майбутньому шкаралупа марна торує нерівний шлях...
Тендітне, крихке люстерко, тоненька мала параболка... ...скільки думаю я про той світ величезний, що ти прагнеш у себе ввібрати, то згадую твою крихітну хатку поміж інших таких – фасеток планетарного ока, які відлітають лускинками, лягають на груди Осені з усім, що встигли відбити в собі, малюнком променів, візерунком своєї гри, доброї чи яка вже є, то й що з того? що з того? ...хіба що згори залишається дерево, якому дописати в небі ще один рядок допомогли...
Не кожному випадає побачити колапс сфери Дайсона довкола зорі, що вмирає – з кайданів тіні виривається яскравий позіх – атлант розправляє плечі й побудовані на них палаци ущент розносить, порожні споруди заповнює полум'я, руйнуються естакади, провалюються поверхи, мільярди квадратних метрів нашого минулого тонуть у білому морі, з якого пили ми так жадібно й довго, й не змогли його випити, два бога – Гелій і Водень – сміючись, кавалькадою пробігають повз усе створене, захоплюючи з собою в майбутнє, з яким нам не по дорозі, ми визираємо з наших ковчегів, евакуйовані, врятовані від колосального просвітлення відстанню космосу, цятки мікрогравітації, що забрали в нейтрино час й намотали на синапси, що тепер несуть на собі засмагу – відбиток нестерпного блиску, гідного поховання мегаструктури, виниклої з надр генію й надрами зорі своєї поглинутої, пускаємо солоні краплини пливти у невагомості, зародки мрій нового покоління...
Бог – не персона, бог – речовина, хоча й диктує парейдолія обличчя в брижах, та психологічний портрет його – періодична таблиця, Deus est machina, найкращі молитви до неї – математика у храмі лекторію, вівтар її – лабораторія, хрест її – π, поклоніння їй – пізнання́, дарунок її – Філософський камінь, вона – працює, довкола розлите гудіння водню та вуглецю… …вслу́хатися в присутність життя навіть за межами життя, в музику його тиску, в істинність гри без практичного смислу, коли доконано ритуал, витончується матриця слів і цифр, залишається просвітлення розуміння, історія, прочитана на сторінках днів, стає зіркою…
Цей біль – священний – окреcлює амплітуду тріпотіння твого серця в процесі зоряної дисперсії, у тендітній рівновазі між гравітацією та випроміненням, яка непомітно хитається, мов дівчинка на кулі, і все всередині передчуває, як душа стане попіл, біль залишає у вакуумі щемливий спів про все, що найбільше важило, й тіло червоного гіганту зберігатиме спадок для когось, кому раптом не буде байдуже в нуртуванні чужих і химерних форм, цей біль – священний, в ньому все, що – було...
Чиста інформація – цифри, позбавлені значення, позбавлені сенсу, позбавлені застосування, дещо, пов'язане з нами лише химерним естетичним почуттям від того, як воно грає, як воно існує, таке симетричне, таке безпосереднє, таке музичне, таке остаточне, та водночас – безмежне, позалюдський всесвіт, позалюдський вимір, позалюдська краса...
В мене нема стійкості, в мене нема впертості, в мене є лиш інерція напівпритомного вибору, голос ущент заглушений, погляд додолу опущений, сухість на місці солоних джерел, і спалене поле нейронне, в мене немає бачення, хитрого плану не маю я, часто здається, потрачено все, та не достеменно насправді це, як воно буде? – не знаю, стежка заростає бур'янами вмить, і час біжить, за часом не встигаю, тьмарить лиш на обрії стіна – все ближче підступає, обличчя горить, покривається набряками, так мало випадає існування, щоб зрозуміти, вижити і досягнути хоч сяких-таких вершин... ...в сухому висліді все-таки найкрутіше – ми з моєю любов'ю дали життя, краще ніж мали, а отже потойбіч завіси попереду проглядає ранок... ...трошки усміхаюся...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2024/12/xsimko_spiral_world_is_rising_up_into_the_sky_as_the_curve_th_f317996c-ac8c-4510-98d8-ad4c21949951_1.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2024/11/xsimko_an_old_broken_radio_in_the_grass_under_the_starry_suns_5d46b558-d4a9-41b6-91ee-bd8667d6f8f3_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2024/10/0_1281329.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2024/09/xsimko_red_giant_star_rising_over_Earth_horizon_instead_of_th_2bc15ba2-663f-4bdf-94c2-ec2476dc3d9f_2.png)
