Ані планети "Б",
ні часу "Б",
багатовимірна
спіраль – блакитна
мрія, тут і зараз,
б'є́мося об стелю,
кульбаби у пітьмі,
і Сонце нам завжди́
у перспективі
вже протягом десятків
поколінь, малюємо
його в пилу кривими
лініями, стигнуть плани
у сталевім зернятці
терпіння, у надії, що вода
крізь парость виточить
каміння, і гратиме
арпеджіо проміння
на стомлених без-сонням
віях під ковдрою весняних днів...
Космополітизм –
намагання прив'язати
видерті вітрами корені,
на мову серця лягає
ще мова легень і хрящів,
сидиш і зважуєш на
аптечних терезах поезію,
скільки усмішок треба,
а скільки сліз, як сказати
про руки натомлені, очі
зболені, про смерть, від
якої втік коридором плоті
й крові тих, хто не схотів
утекти, в шумі засудження
і прощення, з індульгенцією
хворих колін, заради Родини,
всі на війні цій заради Родин,
і я знову не знаю, чи являю
собою достатньо міцний тил,
раз уже так сталося – йти
по життю в ар'єргарді, чи
гарно вивчив посадові інструкції,
одне зрозумів – не мовчати важливо,
обережно збирати намисто слів
і вдягати його на час, який нас
поглинає, сплітати прикраси з полину
хоча б на узбіччі, хоч би на кілька
нот аби переважити смак
нещастя у піднебінні, домівці віршів...
Засоби деконструкції форми:
зброя та переробка, порушення
цілості в ім'я іншої цілості, у якій,
втім, тебе вже не буде, принаймні
ще жоден не надіслав повідомлень
із вічності поза тимчасовим домом,
вростаєш, летиш, чуєш, плачеш,
радієш, шумиш, любиш, любиш,
але відлітаєш з осіннім вітром
листям, що поступово стає пилом,
я споглядаю цей вихор, він залишає
шрам у моєму нейронному полі,
зі шрамів складається мандала,
з крику складаються співи, краса,
намальована лезами, споруда,
збудована деформацією, (бо
творення – база) на шкірі мокрій
розпускаються квіти лишайників,
кістки розмовляють з грибами, адже
міцелій – середник між тваринами
і рослинами, будівничий протеїнів,
останньої точки, де ти зупинишся,
де не лишається слів, свобода
невизначеності пропонує шлях
навсібіч, розхристані стріли хаосу,
розп'яття назад ув обійми, чи вийде?..
...чи вийде?..
Вони забрали дітей
з наших рук, рев потворний
з боліт спонукав підійматися,
йти у морозний туман,
не мало значення, чи
ти батько, чи мати,
про́клятий час настав,
удруге настав, услід
нашим зграям дивляться
обмежено придатні
й непридатні, збирають
по краплині краплини, поки
незалізні люди вкладають
цеглину за цеглиною
у стіни палацу свободи,
зашиваючи їх іменами,
розписуючи склепіння
любов'ю, яку ми нездатні
збагнути, лише уявити —
до плакатів з великими
фото біжать відібрані
у них діти — і подеколи
навіть не хочеться згадувати
про вагу тягаря днів прийдешніх,
непридатні й придатні обмежено,
тимчасово переміщені й депортовані —
повзуть у майбутнє кротами
вслід за сліпучими іскрами,
тримаючись за сподівання,
одягнуте в піксель...
Фішка ланцюгів –
що більше підіймаєш –
більшає вага, бо ще і ще
ланців здіймається угору,
допоки під тобою не починають
тріскатись опори, з темнОти
віків одна за одною
витягаються на світло
відтяті наші голови в'язанками
списків, і здається, що вольним
не видно ніц по той бік колючого
дроту, ним заражено храм свободи,
на ідеал моляться обличчям додолу,
і тільки той, хто зможе витягнути
ланцюги, побачить дорогу вгору,
до непізнаних досі степів, боги,
які ж то потрібні м'язи на спині,
аби втримати погляд, тягнути
доведеться поколіннями
перелогами долю, лупати скалу,
рвати тіло до бою, зі слова
відливати у формах мечі,
знаходитися за межами болю,
але сталити дух, комусь летіти,
а комусь повзти, комусь прозріти
природу волі, комусь покласти
камінь на розі, на якому зведуть
мости до силуетів мрій на обрії,
коли торкнуться пальцями одне одного
еони на мить...
Цей вірш не приурочено до Дня Захисника і Захисниці. Не люблю і не практикую “вірші до свят”, навіть коли саме свята надихають (стається і таке). Проте цей конкретний вірш написано з роздумів про людину, яка загинула, захищаючи свою землю і те, в що вірила, про те, як нестерпно багато стискається пекучою точкою в нестерпно малому відрізку часу. Це не до дат, а до того, що поза датами.
Безодня в зіницях
людини на вістрі патрона,
готового підкоритися
злобі потвори, – безодня
у погляді того, кому
уклонилися гори поважно,
провели церемонію
коронування в герої,
гуркіт смерті вірвався
у браму, і довго стелилася
хмара храмом, кавалькада ворожої
хоті, розчепірила гострі кігті
до осяйного його́ трону,
доторкнулася, та закрилася
мить, мов долоні, на очах його́
молитовно, і стріла крізь
вологий та сірий саван
розчинилася у блакиті...
Гострить сонячний кут, стрічки темні тне, між деревами гусне смолиста повсть, загортає душу, сиротою несе, жебонить мати-й-мачуха колискову, в долоні з леза стікає мед, терпнуть ясна від нього і в тім'я б'є, розкидаєш обійми до цілого неба, поцілує, у вилиці холод наллє, розтечешся соком із кавуна, закарбуєш цукром чарівну мить, помахаєш з дякою літу вслід, шелестіння стрічок пророкує лід...
Прокинувся серед ночі –
второпав, що щастя
в палітрі завжди має
чорний колір, щемкий
відтінок уздовж рожевої
шкіри скоринки садна,
що поволі загоюється,
автограф самсари, чий
принцип "сама" підіймає
над хмари у кедах картатих,
не значить, що мрія важка,
відповідний двигун значить
спроектувати, його рівний гул
сповиватиме мантри в шумах
турбулентності з рота у чорній
помаді, з ознакою птах
розтинає крилом жах
життєвої правди, і крапає
кава у філіжанку й зігріває
дух ароматом...
Прапор вічно далекий
такий майорить аж на лінії
обрію маревом двокольоровим,
міраж, мотивація вічно йти
чи повзти, чи лежати у напрямку,
озивається волею, долею, болем,
зі смаком надії ілюзіями, приводом
стати героєм, приводом для роботи,
приводом озиратися, коли викине
вітром за борт у сиротливе тепле море,
де не так багато залишається свого,
шлях до стягу - коловорот посівних,
коловорот городів і трикутних на них
людей, гарних і не надто, добрих і не дуже,
дужих духом і таких собі, звичайних,
розлетяться всі, рано чи пізно, тіла
пелюстками та попелом, а пагони
залишаться, пагони - поручні душам
триматися, щоб не покинути вирій,
де б не тріпало їх течіями атмосферними,
прапори майорять серед оплесків
інших полотен з інших ландшафтів,
під Сонцем одним...
На кожному нашому мертвому
заповіт: "Ми жили, а ви - ні!"
Недовго, можливо, а все ж:
"Ми жили, а ви - ні!" І скільки
б тонн горя не волокли, хто
залишився дихати, послання
незмінне: "Ми жили, а ви - ні!"
Скількома б ракетами не тамували
безсилу неситість криваві роти,
та не заллють пекучу свідомість,
що ми живі, а вони - не-живі...
Зґарди дряпають
голу шкіру,
немов кошеня оксамит,
проступає вишивка
з льону на тіло,
і шипотом хвої
у тілі шумить,
з бережечка надійного
гуляти навшпиньки
між нечистої сили
вабить сопілка
в вечірню блакить,
розтинає пізнання
одіж відьми,
і по той бік відомого
бачить світ...
Отці не повинні були б іти...
...так, я знаю, є ті, хто воїн,
але досі на плечі тягарі клав мир,
і безліч із чоловіків ставали будівничими,
вчиняючи опір, безнадійні танцівники
в колі остова вавилонської вежі, недобудованої...
...війна увірвалася у ранковий спокій,
здійняла на ноги й примусила бути героями,
або тими, хто тримає їх, у тіні, або тими,
хто тримає тих, хто тримає їх, невидимими,
або тими, хто зломлений, і віднесений
вітрами жорстокими на узбіччя...
...отці не повинні були б іти...
Отцям треба було би лишатися вдома,
отців потребують доньки й сини,
дружини потребують чоловіків,
так, я знаю, є ті, хто воїн,
кшатрії підписали договір
із долею - танцювати з мечами,
відчувати мир на гострому кордоні
існування, граючись із вітрами жорстокими,
не цураючись бути героями, не зважаючи на ціну
громадського спокою і паразитичної полови,
вони знають, вони завжди знали -
війна повертається, війна не зникає надовго,
жага, що спить, прокинеться обов'язково,
монстри проїдять прохід у всесвіт
крізь персони тиранів, мацаки й зуби
впустить у вікна нашого кола недобудованого,
примушуючи будівничих кидати матеріал будівельний
у ракшасів морди...
...отці не повинні були б іти,
отці закручуються в хороводі пилу й брил...
...на узбіччі, я сподіваюся, якнайбільше з них повернуться
додому зі щитом, і на світанку підуть на роботу,
й повернуться з роботи ввечері - гратися
з сином і донькою, кохатися пекуче з дружиною,
позирати з вікна на Вавилон, що поволі
здіймається вгору, що поволі стає
космічний ліфт - із безодні в безодню,
на землі, убезпеченій від війни,
перетвореної на попіл...
Кожен, хто дружить із гравітацією, робить це по-своєму, сангвінік сміється, вгору гне брови стоїк, відкриває тренажерку Сізіф, літає романтик (поки вирує Європою сифіліс), з гравітацією дружить мармур, з гравітацією дружить біцепс, з гравітацією дружить математика, ховаючи виміри в складках мантії Піфагора, Архімед, маючи точку опори з гірчичне зернятко - звертає гори, друзі гравітації святі утворюють акреційне коло, міофібрилами вздовж ліній тяжіння грають космічні акорди, білкові грона над безоднею, станової тяги мелодію зірки, що сходить радіацією Хокінга...
Я був стовпом – облущився, тростиною був – надломився, був травою – похилився, пелюстки тікали ген за вітром, став зернина – висох, став клітина – наді мною перспектива – безкінечний купол синій на руках великих сильних, так хотів допомогти їм, так тягну маленькі вії, як не зможу – стану вірус, парочкою протеїнів, на собі нестиму гнозис складовими краєвиду, напрямком, авжеж, у вирій...
Струменять у часі ймовірності, питаннями зав'язані у ганглії у скринях черепів, вібрують будуваннями й руйнуваннями, і закороткої тривалості польоту жаль болить, не стане гнучкості суглобів обійняти все, від виднокола відтинає долю, маршрут печаті накидає тінь – амінь! – оглушливо лунає дзвоном у нестерпній легкості склепінь...
У чаші в зеленій поливі, з кантом синім, на денці озерце святої води, есенції зріджених мрій, п'ю повільно, налаштовуючи кожний нерв, мов антену на прийом корпускулярно- хвильового дива, явлення бога в мові пташиних літер, обрамлення пустоти, де ти сидиш і дихаєш, звучиш вібратором екосистеми в бамбуковому хребті...
Діана перемогла у поетичному конкурсі й здобула змогу взяти участь у “Поетичних дуетах”, які влаштовує арт-винна галерея “MODI”. Покликала мене стати її дуетом, і я залюбки погодився. 28 червня ми читали свою програму “Танки й Груші”. Назву взяли за пасажем із “Книги сміху й забуття” Мілана Кундери: “Танк смертний – груша вічна”. На контрасті наших стилів, а також теми воєнного металу і опонуючої йому органіки побудували читання. Вийшло камерно, тепло й кайфово. А також – терапевтично. Принаймні, для самих читачів. Як усе було – можна побачити із запису вечора нижче. 🙂
Спочатку було світло. Світло було порожнє. Спочатку була пітьма. Вона була теж пуста. Коли вони закрутилися, все – сталося, і все – відображення двох порожнеч одна в одній, тож кожна людина – так само вегетативна, як вектор, що тягнеться вздовж чистого аркушу, поки перо не стикається з ворсом паперу, і його ідеальна пряма не збивається з рівноваги, присутність води пізнається, коли лицем Місяця раптом розходяться брижі в момент хвилювання, і ось той момент, що замішує каву, той момент, що торкається неба допитливим пальцем, коли рука являє білизну між рядків, є найближче до того, що може назватися "бог"...
Крок за двері у танок із шаблями, перспектива завжди на лезі проти тіла, куди поведе стилос залежить від того, чия рука тримає, границя чи рана, несумісна з життям – укорінено в ґрунтах черепів, правда на вістрі стоїть у пуантах, краса спирається на спис у пагорбі з мертвих нападників, любов тримає щит і готує контрудар, амбіції мають власну фізику, бажання мають свої траекторії, тятивою дзвенить поріг будинку під стопою твоєї стріли, я скажу тобі, благословенню вслід, перевір, будь ласка, меч на поясі й рушницю на плечі...
Лишили по собі колонаду буднів, можливо, дещо нудно, але ліпнина з ними весь час була, робила їхній час особливим, і кожен ранок був шанс пустотливого щастя на плечах важливих справ, там, де могутність осіла на ґрунт – підіймалися будівничі, танком трикутника робили круг, і здіймалося гудіння вуликів у травах, гіпнотичний бал хвилин у хвилях ароматів марив п'янким вітанням нетривалих див... ...у мурах досі жевріє присутність технологічних карт із вироблення мудрості - науки легкої ходи полями жорстоких жнив...
До болю банально зловити поетичний настрій у Львові, але він таки зловився. Місто наповнило голову свіжими образами, повернуло потік свідомості в нове русло, оздобило неочікуваним колоритом. З того шумовиння вийшла “Львівська соната”, віршований подорожній щоденник, нотатки з розмови з містом. У цьому дописі я зібрав усі шість частин воєдино для зручності сприйняття.
І.
Довкола Бандери ганяють діти, в повітрі ладан і коняччин послід, у серці відроджується надія, і ятрить серце, і душать сльози, було би просто, та надто складно із перемогою в'ється зрада, іти далеко, йти ще довго, бозна- куди заведе дорога, на очі хіба натягнеш пов'язку, в руку – костур, потроху в мряку підеш до Сонця: "Дивися, Тату, квіток так много, квіток – багато! Я хочу горку! Давай гарати!" – найвища правда, достойна храму, бери і тішся, бери задарма, для неї сили, для неї в'язи, вона вгамує, вона розрадить, вона розставить нас по полицях, дивись і вчися, дивись і вчися! – аби не марно...
ІІ. ПЕРСЕФОНА
Важкою ходою з двобою виходить Весна, на руках Її стигмами сніг б'є у шиби, та вперто з обличчя до неба здіймається квіт, зосереджується на диханні, рахує предмети, шепоче у гіллі прадавні молитвИ, soli Ver honor et gloria, пурхають рядки, у калюжах стопам Її босим усміхаються брижі, у храмі чекають вогні, розливаються пахощі – залишилося тільки ввійти, і простягнеться у безкінечність Її стомлене тіло дугою до Літа, і нині й присно, на віки-вічні, так і амінь...
ІІІ. ВЕЧІРНЯ
Чорним диханням час огортає споруди у саван, перетворює вулиці на темну процесію вдів зі свічками пригадування незабутнього, таємницями на кінчиках пальців, ключів на губах, історіями в сховищах очниць, вони пам'ятають пристрасті, що штовхали вночі на мечі й на любов, пам'ятають порушення статусу кво пророками й шарлатанами, товари услід за грошами, обличчя в потоці марнот, різномасті марення, гомін мов і нот, і дзвони... дзвони... дзвони над дахами, зходження тіла христова у рот прочанина, осяянного світлом з висот під куполом, де літають архиянголи, замиловані лицем Яхве, що зорю ранкову, світлоносні, з емпіреїв униз подають...
IV. ШОКОЛАД
Плоть Петра відгонить діабетом, стікає патокою вздовж хреста перевернутого, збирається у великодні кекси до греко- католицької меси, і кожен матиме причастя, кожен доторкнеться таїнства кишкового бароко нави, живописного брюха бога, що витягнувся, розіп'ятий, під сонцем скупим квітневим, з гіркотою в склепінні рота від любові нерозділеної, від невиправданих очікувань, від непорозуміння згорнутої книги – розлетілися птахи і літери, і пір'я оберталося униз, через проміння на портреті сина, в долоні складені Денниці, який поміж тіней прочан, в молитві схилених, стоїть...
V. LACRIMOSA
Вага добровільно взятої справи стискає хребет вражаючим тоннажем усіх зібраних купи частин металевих каркасу ранкового світла, від падіння тримає лиш скрип відпрацьованих строп, не існує жодної, навіть найменшої, недовіри до вашої сили, одне надзусилля здійснити вас тільки прошу – звільніть накопичене море з повік, не тримайте грози у судинах нервових тканин, хай хмари здійснять свою функцію – виллють воду й щоками краплини вишиють відмітки подоланих викликів, нехай дощ збереже імена, після бою погляд відмиється для врочистого відкриття побудованого дому Сонцю, що закляклі м'язи прогріє, й тіло, навчене битися, навчиться також – танцювати...
VI. ПІСЛЯСЛІВ’Я
Скрегоче кігтями у двері понеділок, я щелепи стискаю мимохіть, карбую цвяхом на склепінні мить: 9 квітня, 23й рік, Великдень, Львів, the future is not set, there is no fate but what we make (c) [si], Весна увійшла у Храм, хочу вірити в обіцянки собі, хочу вірити у високий замок з пилу в моїм кулаці, що згріб на дитячому майданчику (ґрунт, гумова крихта й кремнію диоксид) з останнім снігом навесні, залишаючи землі слід, у якому ми будемо стрибати, пізнаючи науку висоти у верхівок дерев, і приручимо той дикий понеділок та будемо ще гратися з ним...
Скрегоче кігтями у двері понеділок, я щелепи стискаю мимохіть, карбую цвяхом на склепінні мить: 9 квітня, 23й рік, Великдень, Львів, the future is not set, there is no fate but what we make (c), Весна увійшла у Храм, хочу вірити в обіцянки собі, хочу вірити у високий замок з пилу в моїм кулаці, що згріб на дитячому майданчику (ґрунт, гумова крихта й кремнію диоксид) з останнім снігом навесні, залишаючи землі слід, у якому ми будемо стрибати, пізнаючи науку висоти у верхівок дерев, і приручимо той дикий понеділок та будемо ще гратися з ним...
Вага добровільно взятої справи стискає хребет вражаючим тоннажем усіх зібраних купи частин металевих каркасу ранкового світла, від падіння тримає лиш скрип відпрацьованих строп, не існує жодної, навіть найменшої, недовіри до вашої сили, одне надзусилля здійснити вас тільки прошу – звільніть накопичене море з повік, не тримайте грози у судинах нервових тканин, хай хмари здійснять свою функцію – виллють воду й щоками краплини вишиють відмітки подоланих викликів, нехай дощ збереже імена, після бою погляд відмиється для врочистого відкриття побудованого дому Сонцю, що закляклі м'язи прогріє, й тіло, навчене битися, навчиться також – танцювати...
Важкою ходою з двобою виходить Весна, на руках Її стигмами сніг б'є у шиби, та вперто з обличчя до неба здіймається квіт, зосереджується на диханні, рахує предмети, шепоче у гіллі прадавні молитви’, soli Ver honor et gloria, пурхають рядки, у калюжах стопам Її босим усміхаються брижі, у храмі чекають вогні, розливаються пахощі – залишилося тільки ввійти, і простягнеться у безкінечність Її стомлене тіло дугою до Літа, і нині й присно, на віки-вічні, так і амінь...
І.
Ударна хвиля
така потужна,
що вщент рознесло
шматки по підлозі,
м'ясо душі на спазм
тривожний тієї миті
перетворилося,
контужена, довго
вона відходила, довго
лежала, до підлоги
прицвяшена, аж поки
ноги не торкнулися дна,
і щосили угору ледь-ледь
відштовхнулася, сутінь
тривала ще місяцями,
місяцями ми з нею
тужилися, збирали
свій фарш по калюжах,
складали в наплічник,
повзли в напрямку світла,
спаплюжені, скоматожені,
нікчемні, знічені, лепти
сипали у піч осоружну,
і не вірили в цінність
жесту надто, надія
лежала задушена,
тихо звучало "мушу",
ледь чутно, пошепки,
несміливо, крізь вату
важких кінцівок, у
міліметрі від губ
прикушених, паливо
для мандрівки тіла,
відірваного від ґрунту,
шипіло, а
журавлі в небі летіли красиво,
я дивився і мукав гулем услід,
хробак біля храму Софії,
що переповзав через
власне безглуздя, так
відбувалася еволюція
окремо взятого дивака
в умовах колосальної
деструкції, коли над світом
тисячею сонць розквітла
ІІІ світова, і все одно треба
рухатися, поки ще пневма
гуляє грудьми, поки ще
в попелі сплять насінини
трави польової, поки руки
твої готові по змозі тягнути
лямку в ім'я того, що білило
досі скроні, пускало хвилі
шкірою, обіймало зненацька
зсередини й реготало, й кутки
губ примушувало здиратись
угору, і перепливати солоні води,
в ім'я благословення дивуватись
присутності, яка пішла з відсутності,
я молюся кульбабам, аби навчили
здіймати асфальт на дощенту спаленій
вулиці, здатний любити може хоча б
лежати у напрямку мрії, і як виборе
собі час, зі своєї притрушеної
мадг'яміки дістане опору для
важелю свого світу, земля
обважніє плодом, і як з вильоту
повернуться журавлі – спів
дерев їх зустріне…
ІІ.
Граційний каркас
жіночого духу волів
би присвяченим свободі
бачити, але колони храму
ламаються в колінах,
і вагою стискає птаха
в грудній клітині, працюють
жорна сірої машини,
з живого роблять попіл,
її вії сивіють від пилу,
її шкіра темніє від кіптяви,
її очі лишають опіки,
крізь коліматорний приціл
під вихором гвинтокрила,
каркас худої спини
приймає удар машини,
у марній натузі виє,
повітря отруює димом,
та не може поглинути,
тіло, обтяжене крилами,
поперек горла стає
клином набряклого
серця биття, під тиском
нестерпним повік я бачу
опір матеріалу, органіка
перемагає металеву хибу,
поглинає й презентує
Левіафану шлях покути
в небуття...
ІІІ.
Бачу потугу
твого конструкту,
рівновагу, тросами
обв'язану,
перевантаження –
завжди – трохи, ефект
метелика, який надміру
сяде, змусить стогін з
арматури, що
намагатиметься
триматися попри
невблаганність фізики
опору матеріалів, у таких
ситуаціях органіка завжди
перемагає, бозна з якої
глибини дістає ту змогу
корити волі свою
татхаґату, стояти під тиском,
немов – медитувати,
тріскуча та незграбна йога,
стояти під тиском – завжди танцювати,
регулюючи натяг балансирів
вертикалі, бути єдино постійним
у постійно мінливому:
"Це не я – це світ нахиляється
над нерухомим центром маси!" –
вишкір мати – настільки залізобетонний
усміх, що й Сіддхартха позаздрить,
коли попустить – зберегтися окремим
файлом, й далі бути хатою
на семистах вітрах,
бути тим, хто рухається
линвою із зав'язаними очима,
на показах приладів вестибулярного
апарату, шпиль із ниткою червоною
живої судини вітається з усім,
що можливо
і неможливо, в блакитному ефірі
на межі фолу...