Позначка: поезія

І.
Продертися до любові
крізь повіки, замальовані
хащами залізобетонними,
дотягнутися цілеспрямованою
стрілою до справжнього,
бачити хованки променів у
пушечку окрай щоки, і сорочку,
що пестить полотна поля,
і розслаблений обрис руки,
солоне море над безоднею
зіниць, куди від долонь тепло-
провід віддасть накопичену
стиглість моїх пекучих потягів,
відбитих у твоєму погляді,
поволі двоє стають одною
долею в плетиві своїх коренів,
долаючи кам'яний лабіринт
від і до - волі, нульової відмітки
стабільності конструкції через
вічність на долю секунди світлової
хоч би…

ІІ.
Було димно – весна
передчувала завтра,
ми – котилися у пущу,
щасливі, хоч би й
закручені пружинами
старання одного з най-
важлиіших завдань на
Землі – з рук кохання
переданий квіт відпустити
у плавання морями грізними
ймовірностей, ти була
сповнена сяйва й турботи,
я тримав руки напоготові –
нести нас чи бити обом нам
дорогу, попереду хвоя
вітала прихильно, запрошуючи
до всенощної священного
безсоння, танок дихання
й болю – і "я з тобою", і
я тримаю долоню й тоді,
як ти не відчуваєш, така
зайнята жіночою архітектурою,
я у храмі твоєму колона,
я сповитий довкола, і я
той, хто стискає ножиці,
коли вона співає на твоїх
грудях, аби літала в най-
світлішому майбутньому,
у садку вишневому, або
між зорями, де перші
колонії будуть наповнені
сподіваннями, для довгого
походу найважливіш
коронувати серце,
до рук укласти зброю,
здатність бути перекотиполем
й пускати корені мати,
знати, що завжди можна інакше,
краще – можна, і навіть коли
перед дзеркалом внутрішнім
залишається пустка, у бліках
апофенії ховаються знаки,
і з попелу вийдуть пагони,
якщо достатньо довго бути,
ми народили тебе в димах,
ми несли тебе поміж краплями,
ми несли тебе під металевим
градом, тепер несе тебе в часі
Мама, і Тато махає з екрану
та в листах, намагаючись
дотягнутися та віддати свій
найкращий шмат від торта
в потаємних кімнатах його
єства, і в щічку поцілувати...
...не знаю, що буде та як,
мотаю нерви на сподівання,
що цитаделя моя мала
витримає випробування,
і я буду ще з вами мандрувати
по світах у захопленні
творіння та пізнання...

ІІІ.
Ми довго з тобою
блукали у хащах,
губили стежками
шматочки душі,
розставляючи міопічно
поза фокусом маячки,
все на краще,
звикали на гору постійно
надії свої волокти,
і тоді, як лихо стихійне
громами розбило
шибки, я побачив
на долю секунди
напрям поміж крапельками
в дощі, туди йти дуже лячно,
але капілярами наші пальці
встигли зростись, а значить
ти будеш зі мною,
як буду фундамент
для хати складати
вночі, ми там спатимемо
в позачассі, коли сили
вистачить розслабити
кулаки, і не впасти
під натиском сотень
причин і наслідків,
бо ми будемо на 6000
футів над ними 
трьома серцями
стукотіти свій ритм...