Засоби деконструкції форми:
зброя та переробка, порушення
цілості в ім'я іншої цілості, у якій,
втім, тебе вже не буде, принаймні
ще жоден не надіслав повідомлень
із вічності поза тимчасовим домом,
вростаєш, летиш, чуєш, плачеш,
радієш, шумиш, любиш, любиш,
але відлітаєш з осіннім вітром
листям, що поступово стає пилом,
я споглядаю цей вихор, він залишає
шрам у моєму нейронному полі,
зі шрамів складається мандала,
з крику складаються співи, краса,
намальована лезами, споруда,
збудована деформацією, (бо
творення – база) на шкірі мокрій
розпускаються квіти лишайників,
кістки розмовляють з грибами, адже
міцелій – середник між тваринами
і рослинами, будівничий протеїнів,
останньої точки, де ти зупинишся,
де не лишається слів, свобода
невизначеності пропонує шлях
навсібіч, розхристані стріли хаосу,
розп'яття назад ув обійми, чи вийде?..
...чи вийде?..
Вони забрали дітей
з наших рук, рев потворний
з боліт спонукав підійматися,
йти у морозний туман,
не мало значення, чи
ти батько, чи мати,
про́клятий час настав,
удруге настав, услід
нашим зграям дивляться
обмежено придатні
й непридатні, збирають
по краплині краплини, поки
незалізні люди вкладають
цеглину за цеглиною
у стіни палацу свободи,
зашиваючи їх іменами,
розписуючи склепіння
любов'ю, яку ми нездатні
збагнути, лише уявити —
до плакатів з великими
фото біжать відібрані
у них діти — і подеколи
навіть не хочеться згадувати
про вагу тягаря днів прийдешніх,
непридатні й придатні обмежено,
тимчасово переміщені й депортовані —
повзуть у майбутнє кротами
вслід за сліпучими іскрами,
тримаючись за сподівання,
одягнуте в піксель...
Фішка ланцюгів –
що більше підіймаєш –
більшає вага, бо ще і ще
ланців здіймається угору,
допоки під тобою не починають
тріскатись опори, з темнОти
віків одна за одною
витягаються на світло
відтяті наші голови в'язанками
списків, і здається, що вольним
не видно ніц по той бік колючого
дроту, ним заражено храм свободи,
на ідеал моляться обличчям додолу,
і тільки той, хто зможе витягнути
ланцюги, побачить дорогу вгору,
до непізнаних досі степів, боги,
які ж то потрібні м'язи на спині,
аби втримати погляд, тягнути
доведеться поколіннями
перелогами долю, лупати скалу,
рвати тіло до бою, зі слова
відливати у формах мечі,
знаходитися за межами болю,
але сталити дух, комусь летіти,
а комусь повзти, комусь прозріти
природу волі, комусь покласти
камінь на розі, на якому зведуть
мости до силуетів мрій на обрії,
коли торкнуться пальцями одне одного
еони на мить...
Гострить сонячний кут, стрічки темні тне, між деревами гусне смолиста повсть, загортає душу, сиротою несе, жебонить мати-й-мачуха колискову, в долоні з леза стікає мед, терпнуть ясна від нього і в тім'я б'є, розкидаєш обійми до цілого неба, поцілує, у вилиці холод наллє, розтечешся соком із кавуна, закарбуєш цукром чарівну мить, помахаєш з дякою літу вслід, шелестіння стрічок пророкує лід...
Загалом я не є фанатом підбивання підсумків, але насправді ця штука потрібна, не для марнославства чи самознеславлення, а для того, щоб не забути, що відбулося з тобою за певний період часу, зокрема – чого було гарного.
За літо в мене активізувалося літературне життя. Був слухачем і був читачем. Незмінною творчою супутницею і стимулятором на цьому шляху була Діана Веллс, її ім’я в цьому звіті звучатиме багато 🙂, адже без неї багато подій для мене взагалі не відбулися б. І це не перебільшення!
Наприкінці травня виступив на читаннях в рамках заходу “86. Маріуполь”. Запросив туди Макс Грабовський, який зараз служить у лавах ЗСУ.
Слухав і фотографував Діану Веллс 17 червня, на її сольному виступі в Бібліотеці для дітей ЦБС Шевченківського району.
Познайомився, підтримував і фотографував коліжанок Діани з творчої групи “Неспілка”. Окремо з деякими неспілчанками побачилися ще на сольнику Діани, але повноцінне знайомство сталося вже на Книжковому арсеналі, де знімав презентацію їхньої дебютної колективної збірки “Неказки”. Також підтримував їхню презентацію в книгарні “Сяйво”.
28 червня зачитали з Діаною програму “Танки та Груші” в галереї “MODI”. Можливість виступу здобула саме Діана, вона перемогла в “Поетичній дуелі” клубу Андрія Рассказова-Ковалевського. Після вечора він запросив позмагатися з іншими поетами і поетками в Клубі поетичних дуелей. Хоча я побоювався конкурсної теми в творчості, Діана мене копнула, і я погодився. 🙂
Читав на “дуелі”, під час змагань познайомився з крутими поетами та поетками, зокрема, Оленою Степаненко, надзвичайною поеткою. На жаль, не потрапив на її вечір та не встиг придбати її книжку з накладу.
Знову ж таки, на “дуелі” знову зустрілися з давнім знайомцем Юрієм Дубинським, який розповів, що його проект “Немає меж” зміг зібратися попри воєнні обставини, і буде виступати в серпні.
А перед тим, 2 серпня, побував на поетичному дуеті мами й доньки – Марини Цілуйко та Артилерії, що стало новим прекрасним знайомством і чудовим досвідом.
У перший день осені 2023-го знову читатиму на дуелі в MODI, а 5-го вересня у нас із Діаною знову буде дует, у галереї “Лавра”, в рамках заходів від Маріупольської міськради “Маріуполь нескорений”. Наша програма матиме назву “Метаміста”.
Прокинувся серед ночі –
второпав, що щастя
в палітрі завжди має
чорний колір, щемкий
відтінок уздовж рожевої
шкіри скоринки садна,
що поволі загоюється,
автограф самсари, чий
принцип "сама" підіймає
над хмари у кедах картатих,
не значить, що мрія важка,
відповідний двигун значить
спроектувати, його рівний гул
сповиватиме мантри в шумах
турбулентності з рота у чорній
помаді, з ознакою птах
розтинає крилом жах
життєвої правди, і крапає
кава у філіжанку й зігріває
дух ароматом...
Прапор вічно далекий
такий майорить аж на лінії
обрію маревом двокольоровим,
міраж, мотивація вічно йти
чи повзти, чи лежати у напрямку,
озивається волею, долею, болем,
зі смаком надії ілюзіями, приводом
стати героєм, приводом для роботи,
приводом озиратися, коли викине
вітром за борт у сиротливе тепле море,
де не так багато залишається свого,
шлях до стягу - коловорот посівних,
коловорот городів і трикутних на них
людей, гарних і не надто, добрих і не дуже,
дужих духом і таких собі, звичайних,
розлетяться всі, рано чи пізно, тіла
пелюстками та попелом, а пагони
залишаться, пагони - поручні душам
триматися, щоб не покинути вирій,
де б не тріпало їх течіями атмосферними,
прапори майорять серед оплесків
інших полотен з інших ландшафтів,
під Сонцем одним...
На кожному нашому мертвому
заповіт: "Ми жили, а ви - ні!"
Недовго, можливо, а все ж:
"Ми жили, а ви - ні!" І скільки
б тонн горя не волокли, хто
залишився дихати, послання
незмінне: "Ми жили, а ви - ні!"
Скількома б ракетами не тамували
безсилу неситість криваві роти,
та не заллють пекучу свідомість,
що ми живі, а вони - не-живі...
Зґарди дряпають
голу шкіру,
немов кошеня оксамит,
проступає вишивка
з льону на тіло,
і шипотом хвої
у тілі шумить,
з бережечка надійного
гуляти навшпиньки
між нечистої сили
вабить сопілка
в вечірню блакить,
розтинає пізнання
одіж відьми,
і по той бік відомого
бачить світ...
Отці не повинні були б іти...
...так, я знаю, є ті, хто воїн,
але досі на плечі тягарі клав мир,
і безліч із чоловіків ставали будівничими,
вчиняючи опір, безнадійні танцівники
в колі остова вавилонської вежі, недобудованої...
...війна увірвалася у ранковий спокій,
здійняла на ноги й примусила бути героями,
або тими, хто тримає їх, у тіні, або тими,
хто тримає тих, хто тримає їх, невидимими,
або тими, хто зломлений, і віднесений
вітрами жорстокими на узбіччя...
...отці не повинні були б іти...
Отцям треба було би лишатися вдома,
отців потребують доньки й сини,
дружини потребують чоловіків,
так, я знаю, є ті, хто воїн,
кшатрії підписали договір
із долею - танцювати з мечами,
відчувати мир на гострому кордоні
існування, граючись із вітрами жорстокими,
не цураючись бути героями, не зважаючи на ціну
громадського спокою і паразитичної полови,
вони знають, вони завжди знали -
війна повертається, війна не зникає надовго,
жага, що спить, прокинеться обов'язково,
монстри проїдять прохід у всесвіт
крізь персони тиранів, мацаки й зуби
впустить у вікна нашого кола недобудованого,
примушуючи будівничих кидати матеріал будівельний
у ракшасів морди...
...отці не повинні були б іти,
отці закручуються в хороводі пилу й брил...
...на узбіччі, я сподіваюся, якнайбільше з них повернуться
додому зі щитом, і на світанку підуть на роботу,
й повернуться з роботи ввечері - гратися
з сином і донькою, кохатися пекуче з дружиною,
позирати з вікна на Вавилон, що поволі
здіймається вгору, що поволі стає
космічний ліфт - із безодні в безодню,
на землі, убезпеченій від війни,
перетвореної на попіл...
Мовчання ввібрало смак усіх осілих дихань із текстури каміння, звір, що наповнює собою геометрію стін споруди після смерті її, дзвенить мовою змін у тональності тінітуса, послухай-послухай, так звучать хвилі майбутньої вічності на кінчику вібриса, що лоскоче вушну мушлю, коли пантера пірнає крізь тебе у відкинуту тінь, потойбіч непорушності...
Грім засвідчує злам простору, конусом час ятрить пергамент, забиває твою ДНК у камінь, кам'яні могили – німі скрижалі – тепер оживають, кричать, кричать... вишивають на тілі пострілом, пострілом, очі твої роблять смертоносними, я так сподіваюся, так сподіваюся, що громовиць у твоїх руках на всіх вистачить – нас і їх, проти й за, і хоч би лабіринт натякає на те, що виходу звідси нема і не буде, надія сама сумна все-таки нудить, і над безсиллям триває твій біг, у стінах знаходиться лаз, поза межами віри, на звичці одній і на гормонах наднирковиць, на жіночій логіці, на інтуїції, на чарах чи ще на якій нісенітниці, (one shot – one kill, no luck, just skill...) тягне вперед войовниця потяг, повний баласту, повний любові, повний тендітного м'яса з кров'ю, якій хочеться циркулювати, а не проливатися, повний прагнення цілуватися, а не вмирати, бур'янів повний, яким зростати б, а не валятися й сохнути осторонь траків потворних, на зболених твоїх долонях, на хвацьки всміхнених устах твоїх зашифровано те, заради чого в серці те, заради чого все оце...
Кожен, хто дружить із гравітацією, робить це по-своєму, сангвінік сміється, вгору гне брови стоїк, відкриває тренажерку Сізіф, літає романтик (поки вирує Європою сифіліс), з гравітацією дружить мармур, з гравітацією дружить біцепс, з гравітацією дружить математика, ховаючи виміри в складках мантії Піфагора, Архімед, маючи точку опори з гірчичне зернятко - звертає гори, друзі гравітації святі утворюють акреційне коло, міофібрилами вздовж ліній тяжіння грають космічні акорди, білкові грона над безоднею, станової тяги мелодію зірки, що сходить радіацією Хокінга...
Я був стовпом – облущився, тростиною був – надломився, був травою – похилився, пелюстки тікали ген за вітром, став зернина – висох, став клітина – наді мною перспектива – безкінечний купол синій на руках великих сильних, так хотів допомогти їм, так тягну маленькі вії, як не зможу – стану вірус, парочкою протеїнів, на собі нестиму гнозис складовими краєвиду, напрямком, авжеж, у вирій...
Порожнина храму
повна шепоту –
шурхочуть руки
вздовж стіни,
шукають палімпсести
істини в кривому
самородному люстрі,
вкоріненому в тілі бога –
одвічної німої чорноти,
густа пітьма нуртується
в утробі, блукає промінь,
не відóмий, куди‘ йти‘
під тиском наміру
мозаїка складається
потроху, формується
вогненне коло, в центрі –
ти, з реальності зникають
слова шви, розмову тягне
горло в унісон із гладдю
пустоти... у порожнині
храму вже давно нема
нікого, лиш попелові брижі
кам'яною підлогою...
Струменять у часі ймовірності, питаннями зав'язані у ганглії у скринях черепів, вібрують будуваннями й руйнуваннями, і закороткої тривалості польоту жаль болить, не стане гнучкості суглобів обійняти все, від виднокола відтинає долю, маршрут печаті накидає тінь – амінь! – оглушливо лунає дзвоном у нестерпній легкості склепінь...
Генетично поторочена червоною чумою лялечка виштовхує назовні потворного мотиля, чи вдасться колись ужитися з травмою? Історія ніби щораз дає шанс переродитися, але разом з тим усе тяжча на колі гончарному глина, глизява, розпливчаста, скидається на блювотиння з нутрощів Кроноса, замучена кількістю спроб породілля, вже дивиться осоружно на живіт свій, блюзнірськи плодючий, авось народиться серед усіх відчайдухів нарешті той, хто відітне потворному богу крашанки, й розімкне страшний сон, і на вітрі колихатимуться коси ДНК, такі щасливі й вільні, й подих тектиме з грудей у крила махаонів...
У чаші в зеленій поливі, з кантом синім, на денці озерце святої води, есенції зріджених мрій, п'ю повільно, налаштовуючи кожний нерв, мов антену на прийом корпускулярно- хвильового дива, явлення бога в мові пташиних літер, обрамлення пустоти, де ти сидиш і дихаєш, звучиш вібратором екосистеми в бамбуковому хребті...
Я сподіваюсь, що колись покинемо руїни міст, історії скрижаль віддаючи причастям тіла нашого у рот Природі – най хрумтить, ковтають терпкий попіл корені, бо вже коли узвозом кольоровим котиться додолу все, немає спадку долі кращої, аніж капелою служити птаству, в'ється їхнє соло хай під купол безкінечності, червневим золотом зотлілому вбранню опалих мармурових тіл, співочий доказ - вирій тут, повір, він зовсім поруч, не журись за формою, планета горне ніжно пил, який невдовзі знову буде кров'ю...
Потрібна зброя, смертоносні пристрої, зневажені незайманими душами, еквалайзери терезів суспільства покрученого, коли вороги танцюють танець бісів, ззовні та зсередини, коли здіймається ураган кліщів і поглинають мацаки безсилля паралітичні, мусиш... мусиш... навчатися фізиці протидії, стискати руків'я металевих милиць і натискати триґер, коли потрібно закріпити справедливість червоним розписом, бо той, хто звільнить сам себе лиш - буде вільний, і за свободу тіло й душу класти треба не свої, а ті, які зростаються у вирі паразитів, тріщини лупати у скалі сій, поки війни реальність макабрична остаточно віртуальною не стане, поки не зможемо у грі покинути загибель, потрібно вчитись майструвати наші гнізда металевим хмизом, потрібно вчитися ракети крилами збивати...
Ці речі писалися під час потопу, організованого росіянами в Херсонській області. Публікувати їх тоді здавалося недоречним, як недоречним здавався і настрій – такий літній на фоні катастрофи. Воєнна шизофренія як вона є…
І. Червень - афтепаті травня, буяння пахощів пірнає у сопіння сонне лип, трава зітхає, засмагаючи, години тягнуться сувоєм партитури літургії тихої, крокує навою в зеленій сукні Літо млосно, стигне плід...
ІІ. Як наче Літо закохалось в Осінь, занадто рано свіжістю повіяло, ще досі липи ноту скрипкову тягнуть крізь мить, черешні досі не дозріли, ми не встигли ще купити вражень за надії, не надивились на блакить, а вже зірки накрила ковдра сіра, судомить позіханнями хрящі, волога вовна душу заніміла, і все всередині зимово спить...
Діана перемогла у поетичному конкурсі й здобула змогу взяти участь у “Поетичних дуетах”, які влаштовує арт-винна галерея “MODI”. Покликала мене стати її дуетом, і я залюбки погодився. 28 червня ми читали свою програму “Танки й Груші”. Назву взяли за пасажем із “Книги сміху й забуття” Мілана Кундери: “Танк смертний – груша вічна”. На контрасті наших стилів, а також теми воєнного металу і опонуючої йому органіки побудували читання. Вийшло камерно, тепло й кайфово. А також – терапевтично. Принаймні, для самих читачів. Як усе було – можна побачити із запису вечора нижче. 🙂
Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, ідуть солдати з автоматами сльотаву й перебиту путь, співають, ідучи, дівчата над головою марить прапор, роса секунд, неначе ртуть, а з нею діти, тата, мами, а з нею мрія ще́мить дух, а з нею стільки не встигають завершити на зльоті рух... і осипаються, мов зернятка гранату, даруючи містам ранкову чашку кави ціною наскрізної рани, з якої крила втомлені ростуть... співають залпами гармати, садок здригається, але хрущі – гудуть...
Спочатку було світло. Світло було порожнє. Спочатку була пітьма. Вона була теж пуста. Коли вони закрутилися, все – сталося, і все – відображення двох порожнеч одна в одній, тож кожна людина – так само вегетативна, як вектор, що тягнеться вздовж чистого аркушу, поки перо не стикається з ворсом паперу, і його ідеальна пряма не збивається з рівноваги, присутність води пізнається, коли лицем Місяця раптом розходяться брижі в момент хвилювання, і ось той момент, що замішує каву, той момент, що торкається неба допитливим пальцем, коли рука являє білизну між рядків, є найближче до того, що може назватися "бог"...
Крок за двері у танок із шаблями, перспектива завжди на лезі проти тіла, куди поведе стилос залежить від того, чия рука тримає, границя чи рана, несумісна з життям – укорінено в ґрунтах черепів, правда на вістрі стоїть у пуантах, краса спирається на спис у пагорбі з мертвих нападників, любов тримає щит і готує контрудар, амбіції мають власну фізику, бажання мають свої траекторії, тятивою дзвенить поріг будинку під стопою твоєї стріли, я скажу тобі, благословенню вслід, перевір, будь ласка, меч на поясі й рушницю на плечі...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/10/xsimko_a_photo_of_a_man_and_a_woman_wearing_pixel_camo_exoskele_13f176a8-8001-4f16-b273-78514db8c00e.png){kind=tracking}
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/08/photo_2_2023-08-12_16-43-22.jpg)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/07/abstract-fire-desktop-wallpaper-blue-realistic-burning-flame-image.jpg)
