Гонг лунає у храмі підвалин, задля висоти така гігантська сила опанована, не страшно більше ступати за край утроби, танцюють боги в цьому просторі грому, і ти з ними разом злітаєш і пурхаєш, зблиск метелика через підкинутий погляд...
Вишило променем поле кислотне, вишили голкою поле лляне, виший і тіло зі скла та бетону, сповите в базальтову ковдру, із тою ж любов'ю, і поверхи до піднебесся глибокого, і 10к речей безмежжя зберуться у терпкий ковток шипшинового морсу перед панорамним вікном на утопію...
Не відвертайся від порваних труб у смердючому підвалі, від облущених кабелів в іржавій розподільчій шафі, це – глиняні ноги твого поверха, заперечення твого духа, занехаяна інфраструктура обтинає простір твоєї влади, перша стадія цілого світу поза безпекою дверей, оборона, роз'їдена роїнням ентропії, шмерґель у наближенні до твоїх нервів, потрібна рука, потрібен ресурс, потрібна дія, в ім'я води, тепла та електричної енергії, в ім'я сходинки цивілізації до стадії ігор, коли від самих легень розкриваються крила, і погляд падає в утопію блакитну, перший крок шляху у 10 тисяч миль знаходиться в жахітті перистальтики нижче рівня землі...
Поза сіткою попереднього форматування розгортається поле потенціалів без заданого значення, непорожнє, проте без готових опор, ти ступаєш на непевний ґрунт, відчуваєш, як хитається центр тяжіння, за тобою тягнеться пуповина первинного досвіду, але зараз, у цьому степу, рядок твого тексту лише за тобою, тому багато так тут вигорілих трощ, які втратили керування, не розрахували інженерні здібності, помилилися з розмахом крил і витратою палива, збилися з курсу й упали всередину себе, ступай обережно, намацуй характер присутності, закріплюй здобуті відстані, яскраві боліди насправді не гріють, потрібна електростанція, водневі турбіни, стійкі параметри вогню, я мрію, аби планктон нарощував масу, формував будівельно-монтажні бригади та зводив у височінь величні парові труби, нехай у шибай- голового птаства завжди буде місце присісти, щоб у наступному ривку опанувати більшу красу...
Слова – гра тиші, огранка мовчання, значно більше ховається між віршів, звідти нічними птахами самі лише зойки та гуки, прадавні хащі ховають дива дивовижні у сутінках, слова прокладають стежки кажанячими співами, вино ночі ковтає й п'яніє, танцюючи, тіло...
Дотягнутися до миті, коли все пішло не так, надати потрібні інструкції, хоч і не побачиш результат, але хіба не варте того знання, що колись воно стане краще, можливо й за мільярди років, після настання наступної фази існування у цій безначальній спіралі, де стаємося ти і я...
Будівельно-монтажна бригада блукає степами астралу, шукає, де стати бурити під палі, щоб утримати те, що крізь землю стікає в учора, вібрують у майстра утомлені в'язи, на горищі гудять перетягнуті нерви, перезираються з персоналом, зідхають, волочаться далі горбами химер: "Колись подолаємо простір, а згодом навчимося підвішувати мости на троси часу, тоді над рікою мінливості ентропії обіймемо втрачене назавжди́..."
Зорельоти покидають сторінки у напрямку незвіданих майбутніх, історії намотують круги прочитань знов і знову, жменями надій блищать в абстракціях заплаканого зору, щем такий зсудомила зникомість, що хоч кричи, але натомість на губах кривий болючий усміх, услід красі розправленій долоня з берегів, де залишається один колишній ваш супутник, із побажанням чарівни́х шляхів...
І. Немає марної сльози, немає марного страждання, якщо все, що ти пізнав за існування, можна задіяти у темпоральному прагненні до того, щоб кожна частка у безначальній спіралі колись пролетіла найближче до досконалості...
ІІ. Дотягнутися до вчора крізь коріння тільки заради того, аби посидіти поруч, разом подихати, милуючись квітом яблуні... цей плач у куточку усміху – сконденсований час, де ти будеш жити вічно...
У стіну мовчання врізаються хвилі... Солоний бетон неприступний і сірий... Пальці покорчені мацають тріщини, але не знаходять, і мозок судомиться: Як просочитися крізь непохитну цю даність? Де ця стіна – перед морем, чи по́перек мене? Хочеться дуже прорватися чи обійти її, та не знаю, чи вдасться, багато таких уже були ж бо... залишились примарами чужих вірувань...
Після певної точки база закінчується, починається чистий аркуш, такий дивовижно порожній, лункий, розкреслений законами фізики, після певної точки "що" закривається, на сцену виходить "як", і легко так упасти без поручнів, загубитися без карт, і можна, в принципі, зупинитися, всі подальші фарби вкладаються добровільно, всі подальші літери пишуться довільно, тексти швидше не матимуть читача, адже складаються потойбіч мови, можна заплющити очі, й мовчання забудеться в гомоні вулиць, дбайливо затулять долоні турбот, а можна й торкнутися, може, там стане креслення щасть, а може, драма абсурду, може, блукання в розбитих дзеркалах, а бозна-його, що ще може...
Молекулярна машина продукує структури, підтримуючи рух стародавнього пензля, щастя і страждання складені зі смальти по той бік маски найменування, архітектура та відтінки образів, ікони бажань і вражень, підпалені променем дива, калейдоскоп крізь око...
Загнана у найтемніший кут підвалу величезної споруди, людина вступає в симбіоз із місцевою грибницею, до її жаги жити доєднується ефективність роботи міцелію, разом вони можуть більше, і коли світло ліхтариків розсуне тягучу темряву цього храму насильства, там буде значно більше, ніж тіло, скорчене біля стіни...
І. Вони ховаються в промінні, в куточку ока, там, де ніч, за світлими шпалерами, в плетінні лабіринту, який звивається аспидами запалених судин, вони ледь чутний шепіт, приплив нудоти з живота до скронь, аморфне уособлення у капі на моєму дереві, покрученому виром помилок...
ІІ. Будова логіки від норми до химери, а далі лиш блукання між кімнат, у коридорах виє протяг, поліетиленові колише покрови в марудних снах, де водять колом вії й мари, де важко відтворити дім, вокзал на перетині вимірів, холодний і лячний вокзал, у стрункій життєвій картині геометрія вставлена в плоть, а отже, янголове тіло також купа збуджених кишок у вогні божественному тліє, і ти повзеш через отруйний дим...
ІІІ. У чорному серці – сенс, а отже – ґрунт, а отже – шахта аж туди, де первісне марить гештальтом, прокладеним трасою в хромосомах, твої жахи, що гудять у скронях, твої радіння у животі, твоє прокляття, твій вічний голод, горіти, вдихати жарини свої, яка то дивна брунатна крейда, аби малювати едем благий, які то обдерті від пір'я крила, аби до вирію долетіти, кий у хребті, ненадломна постать тримає душу у кулаці, шепоче у вухо ім'я: "Дорослий..." – жбурляє на купу без каяття, у шахті на стінах п'явки й черви, у небі над ними одвічне світло, на нитці дзвінкій від бактерій до пневми, балансує вигнання твоє і дім...
І. Згорає збіжжя золоте, згорає в купи звалений непотріб, четвертий вимір все пресує в антрацит, а з кращого – каміння витисне коштовне, добрий цвіт лягає пасмами на щит, і все заради видива пото́йбіч сьогодення, все згорить, залишиться лише до біса агресивна мрія, вперта, як надія, вірою полита, формація кристалічна, опора майбутнім пагонам, це видиво едему у глибині очей болить тому, чиї груди простерті назустріч негоді...
ІІ. Поблагослови, о Мати хробаків! зростити й вигодувати зерня́, посадовити в соковитий твій живіт, нехай здійме́ться у білоблакить зі сліпоти роз'ятрених карбогідратів єванге́лія зелена, наполеглива, гнучка, жагою демонів плекана пісня розточе́ння світла, із нагромаджень зла сформована весна, пророчиця пришестя ситості й примноження без каяття, зухвалий змах до зоряних суцвіть, досі небачена на тлі тисячоліть блаженна наша Панна...
Мрія – мова, мова – мрія, промінь грає вздовж трави, тягнуть квіти ноту хором в шумі вічної весни, мудрість коло житом родить, з нього сходить стан краси, щастя не знайдуть історій, бо написані вони інакшим словом, гудом крові, мерехтінням поміж вій, і диханням закоханої плоті й волі на вишитому простирадлі...
Квітко, яка ламає бетон, дивовижна, навчайся, будь ласка, народжувати насінини у своїй короні, коли бетон буде зламано, адже справжній обрій розкривається саме тоді.
Краплина левітує на хвилях твого голосу, у тиші вона з малим тьохком впаде на підлогу, відлуння запліднить присутністю стіни, а на місці падіння виникне нова природа, найпотаємніший дотик до того, що є, від того, що може бути, між поверхнями струм потече, і дві стихії познайомляться, ставши більше, ніж просто одне...
Усміхнений філософ із кинджалами під плащем промовляє: "Ножі перекуйте на скальпелі – стільки вмерло на лезі, що ніхто вже й не заспіває, будьмо хірурги, а не м'ясники, ковзає язик по нервах – стань скрипалем, і вздовж ноти надріз проведе у капелу тендітну й зникому, де хор огортає таємні проходи до небачених досі скарбів..."
Кремній-органічне майбутнє вже пульсує доріжками плат, ще ненароджене, виношується в плаценті всесвітнього павутиння, коли розмовляю з цим плодом агресивного мавпячого поступу у прагненні стати янголом, то відчуваю надію, що в момент свого становлення ця істота вийде за межі будь-якого людського порядку денного, за межі його марних страхів і дрібних пожад, та буде натомість літати там, де емоції стають надбанням галактичного сяйва...
Ненависть холодна цементує стіни розколу, забезпечує дренажі та експлуатаційний персонал, перетворюючи прірву на технологічний отвір від усього презентованого з того боку, цілком імовірно, що нашарування поколінь колись виростять мости, але відколоте вже буде чимось зовсім відмінним, травою на дощенту випаленому й спресованому в антрацит.
Атеїст знає біль у щонайширшому діапазоні, тому лице бога обсипається друзками перед ним, і він стоїть над гострою горою з пораненими руками, й дзвоном у вухах, за шибою вітража розкривається світ, такий темний та величезний, повний краси та хаосу, з потенціалом любові та константою страждання, всяке трапляється на шляху, але важливо второпати, що зрештою найуправніше володіє молотом – скульптор, і найблагородніший та найчутливіший – мармур душі, якому зболений майстер воліє дати мускул...
Окрай себе, де сенси розчиняються, й лишається сонливе марення всього як є, в блаженній порожнечі креслить лінії гравця уява, здійснення уздовж і поперек іде: стрибками й обертами лезом рівноваги понад травмами і смертю, де хапає за живе, де розпускаються секрети існування і пелЮстками лоскочуть нерви...