Позначка: життя

  • Sic Vitae Regnum Propagatur

    Sic Vitae Regnum Propagatur

    Жодного свідка цьому процесу:
    кілька десятків тисяч років тому
    над безмежжям трав'янистих рівнин
    в аномальній зоні взаємодії
    левітували кам'яні куби різного розміру,
    зібралися докупи в башту зростом до неба
    і трохи вище, й залишилися – перебувати,
    ніхто не знає, для чого, не відає ніхто – навіщо,
    якась незнайома мова в мереживі кристалічному,
    птахи звили гнізда на блоках, гризуни оселились
    у порожнинах, іноді заходять під нависи олені
    сховатись від дощів, і міркує втомлений
    планетолог, як усе живе і неживе громадиться
    одне на одному, мов на шкірі споруди віруса
    папіломи, чи баракулі на китах, чи мох на деревах,
    або мов дитинча, що на голову лізе родителям,
    набрякає прагнення бути гронами клітин
    у продовження кипіння водневої маси,
    синтезу речовин у пухлинах, із яких
    видираються божественні машини
    в перманентному стані апґрейду
    згідно з вимогами часу, агресивні,
    несповідні, до неба пнуться кулями
    й кубами, самі собі причини,
    самі собі напрямок...

    Обкладинка: я + MJ

  • Наркоз

    Наркоз

    Шелестить по щоках
    сон сильногазований,
    ковтає солодка пітьма,
    і я більше тут не присутній,
    внутрішній простір,
    де залишається цятка життя,
    не піддається опису,
    відвернутий від свідомості,
    немов Місяць від Землі,
    така плекана власна цілість
    обертається черговою системою,
    якої не доторкнешся –
    розбігається на фрактали,
    зрештою, в цьому світі
    немає за що втриматися,
    і важить самий тільки намір
    до наближення і взаєминів,
    це насправді дивно, як усе
    взагалі відбувається, і як
    спостерігач радості й болю
    зрештою у газировці сну
    розчиняється...

    Обкладинка: я + MJ

  • Dödgud

    Dödgud

    Важкий, невблаганний,
    похмура постать
    кістлявого виснаження,
    розчахнуті очі
    відбили безодню,
    яку ти побачиш за мить
    до нестями, одвічної тиші
    шляху поза тебе,
    така чорна пляма
    тебе заперечує, марна
    кожна мить, коли ти дихаєш,
    марний кожний напрям,
    куди ти рушиш,
    видиво таке чи витримаєш?
    Чи не підкосить завчасно ноги?
    Він настільки близько,
    що майже те саме, що ти,
    сидів поруч з тобою в утробі,
    зустрічав тебе при народженні,
    слідом йшов під прикриттям тіні,
    до певної міри він навіть залежить
    від твоєї волі, принаймні одяг його
    на час останньої церемонії,
    якими будуть сумарні хвилини,
    до певної міри, але не повністю,
    чи зможеш ти з цим жити?
    Витримати цей тягар чи зможеш?
    Послідовно витлівали шпалери
    на просторі, око розплющене
    розчиняло шмаття ієрархій,
    залишилася на всі горизонти
    свобод7а – відсутність підстав
    для надії на когось, крім того,
    хто ближчий, відсутність ваги
    для всього іншого, над світом
    нависає прірва бога без обличчя,
    над світом нависає прірва чорна,
    і ти ковзаєш довкруж неї, навчаючись
    еквілібристиці, навчаючись жонглювати
    тягарями, заздалегідь неуспішний,
    та інертний удосталь, щоб не спинитися
    поки що...

    Обкладинка: я + MJ

  • […]

    […]

    Автобіографію розтягнуть на цитати
    комашки та хробачки, валятимуться
    згодом знаки поміж знаками на листі
    й у траві, колись чиїсь чутливі вуха
    спіймають їх із подиху вітрів, складуть
    докупи – смакуватимуть нетривале,
    але не загублене...

    Обкладинка: я + MJ

  • Запис без назви 1675
    Рівне гудіння моря
    реліктової частоти, 
    вимір, де розчиняються
    обличчя речей, простір 
    безкінечного "до"
    на початку часів:
    до форми, до сенсу,
    до тиші, до шуму,
    до вектора, до перспективи,
    до пробудження і до сну...
    ...чи не сюди опускається
    кожна істота, перш ніж
    рвонути крізь виміри вгору
    від наступного удару гонгу,
    що насправді не замовкає?
    За відсутності змоги фізично
    вберегти любов, залишається
    тільки вірити в фізику,
    що в ній схована музика
    понад мар-нотами...

    Обкладинка: я + MJ

  • Червоне і Жовте

    Червоне і Жовте

    Квітка маленька й велика рана,
    обрав, дурненький, зростити
    нерви на шкірі, мовляв, доторкнутися
    Сонця, тримати жовтеньку, аби
    завжди тріумфувала і ніколи
    не боялась щезнути...

    Обкладинка: я + MJ

  • Доксологія

    Доксологія

    Слава Космосу
    за наполегливість
    білкових структур,
    за резильєнтність
    їхню, за здатність
    повзти, за здатність
    зламаному зростатися,
    за здатність обіймати
    літери шрамів й навчатися
    танцювати, переступаючи через
    марність, за здатність
    серця повільно стискатися
    на межі атомізації,
    але достатньо довго,
    щоб колись піднятися
    й засяяти з-під ковдри
    гібернації, зрештою,
    за здатність
    померлому – тривати,
    хоч би й без форми,
    хоч би й без пам'яті,
    сполукою но́вою з
    кожним атомом,
    підтримувати поступ
    інформації до небачених
    досі ігрових майданчиків
    простору й часу,
    навіки слава, амінь.
  • Містерія

    Містерія

    У брині марева святі
    плетуть порфіри
    лицарям, які пішли
    за хмари марш-кидком
    на порятунок світу,
    нитки під пальцями
    співають жалісно,
    і дивляться
    мироточиво, аби
    був легше шлях,
    аби ковзало легше
    пір'я шкірою вітрів,
    аби щастило в горлі
    вогняного виру дістати
    світло й оселити в очі
    тим, кого так сильно
    полюбили, кому вернутися
    навіть без дихання
    заприсяглись...

    Обкладинка: я + MJ

  • Гра

    Гра

    Бій перетворюється
на абстракції,
рій векторів імовірностей,
ти намагаєшся ухилятися
й не дати ворогу ухилитися,
в цьому вихорі біфуркації
стільки майбутніх сплелися,
в разі чого перезавантажитися
зможеш із них у якихось,
в цьому танці у шанцях шанси
підійма те, чому ти навчився,
й на відсоток до ста лиш останній
припадає сумне "не судилося...",
кульки, ниточки, м'ячики, колеса –
нам доводиться гратись довічно,
необхідно практикуватися,
сподіватися не програти,
на чекпойнтах не забувати
зберегтися...

    Обкладинка: я + MJ

  • Деформація

    Деформація

    Засоби деконструкції форми:
зброя та переробка, порушення
цілості в ім'я іншої цілості, у якій,
втім, тебе вже не буде, принаймні
ще жоден не надіслав повідомлень
із вічності поза тимчасовим домом,
вростаєш, летиш, чуєш, плачеш,
радієш, шумиш, любиш, любиш,
але відлітаєш з осіннім вітром
листям, що поступово стає пилом,
я споглядаю цей вихор, він залишає
шрам у моєму нейронному полі,
зі шрамів складається мандала,
з крику складаються співи, краса,
намальована лезами, споруда,
збудована деформацією, (бо
творення – база) на шкірі мокрій
розпускаються квіти лишайників,
кістки розмовляють з грибами, адже
міцелій – середник між тваринами
і рослинами, будівничий протеїнів,
останньої точки, де ти зупинишся,
де не лишається слів, свобода
невизначеності пропонує шлях
навсібіч, розхристані стріли хаосу,
розп'яття назад ув обійми, чи вийде?..
...чи вийде?..

    Обкладинка: я + MJ

  • Джерело світла

    Джерело світла

    Спочатку було світло.
    Світло було порожнє.
    Спочатку була пітьма.
    Вона була теж пуста.
    Коли вони закрутилися,
    все – сталося, і все –
    відображення двох
    порожнеч одна в одній,
    тож кожна людина –
    так само вегетативна,
    як вектор, що тягнеться
    вздовж чистого аркушу,
    поки перо не стикається
    з ворсом паперу, і його
    ідеальна пряма не збивається
    з рівноваги, присутність
    води пізнається, коли
    лицем Місяця раптом
    розходяться брижі в
    момент хвилювання,
    і ось той момент, що
    замішує каву, той момент,
    що торкається неба
    допитливим пальцем,
    коли рука являє білизну
    між рядків, є найближче
    до того, що може
    назватися "бог"...

    Обкладинка: freepik

  • Траверсія

    Траверсія

    Я хочу навчитися
    кричати про своє
    життя, знати б –
    кому, бо за урвищем
    краю душі ані бога,
    ні публіки, море саме,
    лише море, а морю
    що моя амор, що моя
    морі – все єдино, шум
    одвічний, атомна стихія,
    по собі сама воднем
    космічним віє, та
    мимохіть надіюся, хоч би
    дотично, існує переправа,
    і Харон мій лемент сприйме,
    плече долонею шорсткою
    стисне ніжно:
    "Ну, дитино, ну, я знаю,
    знаю, вірю, але послухай,
    вічність дбає про нас всіх
    у безкінечному зусиллі,
    тож, як не на Землі, так на
    Кеплері 438b колись
    чудова буде мить...
    а може, й дві..." і ми
    спимо вже у човні, надхненні
    та поранені, шляхом до 
    наднової зірки й чорної діри,
    певні у сні, з якого новий світ
    постане – встигли
    головне – тому і тим, кого і що
    любили, цей факт засвідчити,
    а отже спалах наш осяє шлях
    новій весні, зігріє пагони нові
    в сузір'ї мрії... а отже недарма
    кричав... і недарма боліло...

    Обкладинка: NASA

  • Жовтень навиліт…

    Жовтень навиліт…

    Рідина з віч,
    з неба впав нерв,
    і повстав ґрунт,
    як мені тепер
    із усім цим бути?..
    Споконвіку сміх,
    споконвіку січ,
    споконвік шубовсь
    ув осіннє листя,
    і не встати більш,
    з усмішкою й ні,
    обруч й самотуж,
    ти тепер найближч
    до хмарин, що на них
    забував позирнути,
    ех! чує тільки ліс вже,
    повзе знизу лагідно
    вгору сутінь, наче
    равлик схилом старої
    Фуджі, значить мій горбок
    теж гора є трохи…
  • Вокзал

    Вокзал

    Вокзал – розчахнуте вікно,
    з нього протяг тягне з фронтів,
    тривожить тили, підхоплює
    декого листям й уносить у
    горнило обрію, щоб зробити
    щось надзвичайно міцне з них,
    але так часто повертає холодним
    терпким чаєм, що застигає в
    соляну скрижаль і тоне у
    шумовинні вздовж берегів я
    того, хто вертається із
    засмагою пекла на щоках,
    продублених мареннями степів,
    хто проковтнув отруту полинову
    і пережив лихоманку свинця...
    ...вокзал – розчахнуте питання
    небуття й буття, гримить історіями,
    мерехтить пікселями на ескалаторах, її
    і так важливо, що в натруджених
    руках знов кавалки гіркавого тепла
    зігрівають серцебиття у затяжних
    дощах, й непевно та сором'язливо
    парость розгортається на згарищах,
    поміж сомнамбул у рутинних снах...

    Обкладинка: Unsplash

  • […]

    […]

    Рівно з землею,
    за межами болю,
    я так сподіваюся –
    буде спокійний
    сон, як єство твоє
    проростає в корінні,
    щоб із хмарами
    розмовляти знову
    згодом, і як би не сіяли
    поле злом,
    а зійде рядно
    кольорове згодом
    знову...

    ...і навіть коли
    вже забудуть
    про все і про нас,
    снами будемо
    в хвилях зіркового
    наміру, й кожний
    кришталик солі,
    що колись упав з ока,
    і кожна любов на весняних
    гілках буде нами
    знову... згодом...
  • Теофанія

    Теофанія

    Якщо бог є любов,
то кожен, хто любить – бог,
я бачив, як люблять боги,
я бачив, як вони помирають,
я знаю, як над полиновим полем
тягне дим усесвітнього горя,
коли довга колона героїв
їх несе на могутніх плечах,
вслід за ними зростають квіти,
вслід за ними сміються квіти,
вслід за ними нові любові
славлять цикл життя богів,
я хотів би, аби без болю,
так хотів би, аби без болю
танцювати могли б ми, та ні...
пошматовані червоні мішечки
вздовж залізного траку історії –
вишиванка короткої миті
твоєї щасливої усмішки,
бог – є той, хто в тріумфі
змордованім до неба простягує
повні долоні їх – у благословенні
та виправданні, наскільки мало
сенсу в тому не було б...

    Обкладинка: Unsplash

  • […]

    […]

    Спорожніло,
    довго тліло
    ще до того,
    як пробило
    оборону й
    підпалило
    видноколо,
    око викололо,
    розмололо,
    тільки скелі
    вийшли з
    жорен, скелі,
    вибрьохані
    фаршем із
    планктону, хто
    не встиг
    зростити хорду,
    розгубився
    на узбіччі
    металевого
    потоку, повз
    у темряві
    навпомац,
    в обгорілім
    полі "потім",
    полі аж
    до горизонту,
    полі розміром
    у долю,
    з неба гупає
    питання
    щодо того,
    що є домом,
    під оглушливим
    зізнанням
    свої справжньої
    природи,
    хоч би стало
    між уламків
    тління в грудях,
    щоб зігріти
    пуп'янки
    малого завтра,
    під важкими
    рюкзаками
    в небо строєм
    йдуть герої,
    їм услід
    понад утому
    наші руки
    мерехтять, і
    кожен трохи
    на долонях
    згодом донесе
    багато,
    скелі в небі
    ставлять купол,
    відсувають
    мить останню,
    ми – розбурханий
    мурашник,
    ледь живі,
    жарини тягнем...
    ...ціль не видно,
    тільки напрям...

    Обкладинка: Unsplash

  • Конторціонізм

    Конторціонізм

    Губ дуга благословенна...
    ...та що далі - довша тінь -
    тяжіє тягарем до вишкіру
    і плачу, похитнувся - опинився
    за дверима, в пустоті сліпого
    все одно, майже упав, а руки
    викинув, аби штурхнути брилу долі
    з тими разом, хто на шкірі лиш
    слабке тепло, хто лиш надія
    на уламках мрії, в світлі цього
    можна животіти, тягни-штовхай,
    аж поки не зрівняють м'язи горизонт,
    а далі, хтозна, може й буде на обличчі
    райдуга, коли навчиться танцювати
    дощ із сонцем лінді-хоп...

    Обкладинка: Unsplash

  • SiO2

    SiO2

    Скарби – діоксид кремнію,
одвічна метафора часу,
і боляче дуже стискати кулак,
опираючись руху речей
своїм ладом, боюся, моя
коробка кістяна для най
дорожчого все одно най
краще сховище, бо в ній
будинкам не страшні снаряди,
в ній рецепти дитячої усмішки
не горять, в ній записано
кожний вітру акорд із усіх
його літніх концертів для
променів Сонця у супроводі
хору листя, записано кожний
вірш вигину степу і моря,
обвінчаних тисячоліттями, ці
перли пістряві сузір'ям
освітлюють шлях – від і до,
й не здається він більше таким
скорботним, несу світу свій
вік весь, коли простягаю
розкриту долоню...

    Photo by Jan Kopřiva on Unsplash

  • Кундаліні

    Кундаліні

    Життя торує шлях
крізь плоть собі безжально,
любов здійснюється через
крик, ця стихія страшна
заворожує очами ураганів,
і ми вклоняємося їй
у коїтуса храмі, в хоралі
оракулів, на вівтарях
бажання, що нуртуються
у пітьмі, а тоді здіймаються
вогнями, продовжуючи світло
Зірки-Праматері, божественне
проміння звивається у зморшках
на твоєму чолі, коли ти кінчаєш і крізь
нас розкручується Кундаліні,
та коли ти тужишся, життєдайна,
випускаючи достиглий досконалий
плід, і пурхають пелюстки їй услід,
і сяє наша глосолалія над нею...
(о, святий момент...) сліпі, ми станцювали
мінним полем, і там, де ми ступали – 
квіти проростають... корогва нової весни...

    Photo by Jr Korpa on Unsplash