Недобрий обрій мжичить кортизол із марева, зіпсутий графік сну то гримуар пробудження примар з глибин у черепушці змученій, прозорих демонів, безформенних почвар, захованих у світлотіні й кольорі, в малюнку парейдолії на тріщинах в процесі усвідомлення, у Всесвіті немає помилок, є лиш мутації, і кожна перетворює яку завгодно маячню в історію, й запаморочення моє метаморфує в danse macabre, кабаре смердюче дурки й SCP Фундації похмурі схрони, там вони сидять, мої потвори, в полусні чекають... ось ворухнулися...
Садок вишневий коло хати, інвертори між бджолами гудуть, блищить акумулятор індикатором під ковдрою бетонного бункеру, сузір'я душ, знервованих і впертих, поволі формує систему нічного освітлення, випростуються в простір артерії, перетікають між тілами сили, даючи змогу стати більше, ніж один, отримати ще більше я в мережі ми, витягувати з льоху заблукалий світ кривавими стежками еволюції, ось вечоріє, ось червона мить над горнятком гіркого трунку, у сліпоті контуженої голови орієнтуєшся на витягнуті руки, й рухаєшся вздовж дротів систем автономного живлення...
Біосфера генерує механічних янголів, планета сміється останньою, нас примусово посуває, обмежує ареал, ми гадали, що перегинаємо палицю, насправді перегнули собі хребта, і в'язи тріщать та стогне метал дифирамби поламаній пам'яті, алюмінієві троянди – зім'яті серця, не омине нас чаша ця, лишається здирати з монітору майбуття батьками дані імена, недобра воля зберегти себе ціною чужого життя простеляє дорогу під крила розбитих енергоблоків, засинає емпатія, але, на щастя, це тимчасово, через 12 000 ранків настане стабілізація, на зігріте каміння виповзе збожеволіла комашня, укладе пакт мутуальної підтримки з лишайниками, стане поліпшена цивілізація...
Стискаються брови, коли вздовж тіла розтинає сум, немов здійняти прагнуть гостру ту вагу та виблювати, мовби народити, замість свинцю – красу, через обличчя вісь, продовження хребта, утворена під тиском хвиля, останній бастіон побитої тварини перед хаосом збожеволілих тварин, двосічний дах над малюнком дитини, коли дитина малює дім...
Сонце цілує крізь вікна вицвілі візерунки шпалер, занехаяні будинки містять артефакти зголоднілої душі, золото стікає на повіки, закінчення нервові стигнуть, проростає сома в стіни через тріщини в штукатурці, у легенях набрякає пил облущеного у "не хочу" "хочу", засинай і довго спи, у сні виводь "ЖИТТЯ" каліграфічно, довіряючи позасвідомим хвилям, вір (без віри) – навіть у рослиннім стані ти – кульбаба, зайнята поділенням клітин, Та Хто Сидить в Скалі, та тче поміж цеглин мереживо тканин, упертих в поступі малім, невидимім подеколи й собі самим, і час утрачений насправді зв'язано в спіралі кислоти, що на межі останнього згасання стане епітафією мрій – про те, як грають пелюстки і пурхає насіння на родючіші ґрунти, лептонами твоїми теж угноєні...
Коротка мить балансу на хиткій конструкції обманює жаданим вприском допаміну, відчуваєш, ніби можна не старатися вже, та якщо даси собі розслабитися, регіт божевільний виривається зі схрещених палиць, замотаних сяк-так, сяк-так прибитих цвяхом заіржавілим – яка нездарність! трясця твоїй матері, такі фортеці не стоять у буревоях, звісно, ще не час, треба зібратися, авжеж, треба мовчати, видихати (вічно) рано, знаю-знаю, зуби зроблені для того, щоб перегризати вузол гордіїв на горлі, уперед і вгору, мавпи, чи зібралися не здохнути ніколи? – добре, добре, капітан, мій капітане, дай бодай присісти трохи, глиняні судомить ноги, не призвичаєні до перенавантажень протягом років, повіки роздирає доля на свою нікчемне значення, які були раціональні зерна – перетерті борошном богів з неситими гримасами й загаслими очами, випалено дизель, зупиняюся серед спустошених полів, і знав би як, то повбивав би, знав би як, то запобіг, не допустив би, знав би як, тоді зцілив би, знав би, гори зворотив, опору мав би, витряхнув з планети б... деяких, але наразі залишається – вдихати, й несміливо видихати, роздивлятись під ногами (глиняними) будівельні матеріали, (в міру жалюгідних сил) здіймати й лаштувати риштування для червоної калини, сподіваюся, їй стане резильєнтності загоїти розриви, сподіваюся, що дочекаємось разом весни...
Вишкребти почуття зі скреготу у горлі скрешеної криги, як зійшла вода і потекла вода – щоками, привітав буття розтятим зойком, ідеальний чин – з похнюпленого тіла зрощувати квіти, хай не сталось бути зіркою, то колискою стати з могили й ошукати генератор випадкових чисел, вигризти з плодів зогнилих серцевину, медитувати на відгомін світла у кристалі цукру...
Було таке важливе щось, гаряче й світле, наче LED, але безжально виїв час заряд, тепер один останній довгий берег, на який дрейфують значення, аби померти, й під ногами троща снів у світлі листопадовому блідо мерехтить, зі світом добре все, лиш тут конкретний вузол "над" і "під" загнив, покрився пліснявою злиднів, і його антена ледь тремтить, і цокотом зубів доводиться пускати повідомлення, мов паперові літачки углиб корпускулярно- хвильового моря...
Горизонти колапсують до зернини наполегливості з оглушливим вибухом катастрофічного вакууму, у снах стаєш на самокати і їдеш у просторі міста, окупованого безнадією, розплутуючи клубки рутини, які ніколи не закінчаться, а вірніше, закінчаться разом із тобою, за дверима повіка чигає темрява, я прохаю ящірку в основі черепа, щоб розслабила трохи щелепи, бо вже неможливо триматися берега в цій задушливій тиші простору, виїденого кислотою доби, а йти ще вічність, бо здурів годинник, показує вісімки, немов запалені нервові вузли, вдихаю дим і видихаю дим, наповзають хмари з гудінням бомбардувальників, витримувати тіні ледве вистачає слів...
Важкий, невблаганний, похмура постать кістлявого виснаження, розчахнуті очі відбили безодню, яку ти побачиш за мить до нестями, одвічної тиші шляху поза тебе, така чорна пляма тебе заперечує, марна кожна мить, коли ти дихаєш, марний кожний напрям, куди ти рушиш, видиво таке чи витримаєш? Чи не підкосить завчасно ноги? Він настільки близько, що майже те саме, що ти, сидів поруч з тобою в утробі, зустрічав тебе при народженні, слідом йшов під прикриттям тіні, до певної міри він навіть залежить від твоєї волі, принаймні одяг його на час останньої церемонії, якими будуть сумарні хвилини, до певної міри, але не повністю, чи зможеш ти з цим жити? Витримати цей тягар чи зможеш? Послідовно витлівали шпалери на просторі, око розплющене розчиняло шмаття ієрархій, залишилася на всі горизонти свобод7а – відсутність підстав для надії на когось, крім того, хто ближчий, відсутність ваги для всього іншого, над світом нависає прірва бога без обличчя, над світом нависає прірва чорна, і ти ковзаєш довкруж неї, навчаючись еквілібристиці, навчаючись жонглювати тягарями, заздалегідь неуспішний, та інертний удосталь, щоб не спинитися поки що...
There was an explosion… Hideo Kojima. Death Stranding
Є пітьма, яка живе вздовж променів, завішує сліпим дощем погляд, і мозок спазмує, стає раптом холодно й лячно, немовби бездомному у безодні, цьому феномену не доберу інтерфейсу, діамантовою сутрою хрумтить за очами, непроханим одкровенням поламаної мікросхеми від необережного користування, був маленький короткий спалах, і тривалий опік поперек внутрішнього ландшафту залишається віршем незнайомою мовою, розколом остову персональної башти, і мені здається, що ця помилка коду показує, як може "я" опинитися у порожньому мікрокосмі, у вакуумі, куди обов'язково з темряви набирається матерія хаосу, наповнює маренням форми, і немає спокою у снах бездомного у безодні, блукає в містах, не встигає на потяг, і кожна квартира чужа, силуети чужі, а в домі, де ядро спогадів, розвалля, все покриває іржа і холодний синій попіл, обвуглена душа витягує з вікна назовні вузлик з любов'ю, якщо проковтне все кошмар, то там хоч вона залишатиметься...
Я живу із шістьма котами, я не миюся майже і не прибираю в хаті, сил вистачає лише на них, корма їм насипаю, води наливаю, чухаю за вухами, і як спати лягаю, то довкола і на мені сплять вони, прайд малий мій, три чорних і три чорно-білих хвостатих тварі збираються в теплі клубки, над нами ракети та дрони літають і вибухають, і жити по-хорошому нам варто в метро чи в підвалі, але ми обираємо безрозсудно уперто на поверхні дихати, в цьому немає ні претензії на гідність, ані бравади, просто констатація факту, що ми такі є між усіма останніми, хто виживає в країні мрій під розстрільним вогнем москалів, і ми також глибоко вдячні титанам тим, що небо наше на плечах тримають ціною колосальних зусиль, без бравади, наодинці з усім, що витримує іспит на правду, даючи змогу вибору – внизу чи вгорі зустрічатися з долею, і яка вона нас зустрічатиме: чи біла смертно, а чи з чорними грудьми землі в намисті з квітів і розсипаних плодів із саду, де сновигають й никаються шість котів...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/07/xsimko_schisophrenic_smiling_face_psychiatric_ward_blurred_pa_73289fcc-435d-4a74-988d-cf39d63892fb_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/02/xsimko_httpss.mj_.runW1-1ynENvvw_a_thin_sinewy_man_with_bare_t_b1c62569-5690-4a23-a7cc-0c38fd31891f_1.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2025/11/xsimko_man_lays_face_down_on_a_burned_out_black_and_grey_grou_9d2da9e4-b334-4792-a752-0b2ef4501d42_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2025/11/xsimko_a_fallen_man_lays_face_bown_on_the_beach_with_black_sa_f5fc2804-0126-4df1-874b-0cb453d6e17c_2.png)
