Все те, що не візьму з собою, синій шепіт квітня в білих квітах, розсіються руки – впаде піском, розсіється серце – розтане дзвоном, і бога відсутності я про одне молюсь: нехай гравітація втримає мене вдома...
Вісцеральна облуда духа, настояного в трясовинні, краде світовий вогонь, аби підпалити покручену парость хордових й обернути на смолу, якою вона тамуватиме голод, бо їй хочеться жити, і ця війна – на виживання, війна на клітинному рівні, тотальне взаємне заперечення недосконалого організму й жаху відкинутої ним тіні, безкінечного народження смерті з вирви брунатного задоволення, що проростає пухлинами у храмі соми, соки жлуктити хотіла б вічно, заплутаний мацаками хтоні, гуманоїд хворий тягне це дишло, таврований злиднями, хоче порвати кільце неволі, стати пряміше, до неба ближче, вдихнути глибше, та в роті все одно присмак крові, єдиний аркуш заплямований помилковими рішеннями, видиратися з багна значно довше, аніж розраховували, значно складніше... ...лежить, утомлений, виснажений, перебирає проте колінами й пальцями долі секунди, відсутністю вибору втішений, навіть якщо почате не буде закінчено, з його тканини в болотну лабораторію вийде штам нової історії, що порушить руйнівний статус кво паразитократичний, недосконалий організм запихує в рота хтоні стратегічну бомбу з вірусом любові...
Я сам написав, що «зрозумів хіпанів, роби любов, не роби війни», але насправді це дуже дивні заклики – любити. Як наче можна повернути якийсь вимикач усередині і почати любити… Як виростити любов? Як заразити нею? Яка для цього потрібна комунікація? Навряд чи вистачить штрикань «люби! люби!» І не завжди любов повертається любов’ю. Мабуть, усе, що можна зробити – то робити любов за наявності такої всередині, перш за все – заради себе самого, а вже потім – у сліпому сподіванні, що посіяні зерна дадуть збіжжя. Поза цим починається наука суспільного гуртожитку, де любов не на першому місці, хоча мета спільна – сяка-така гармонія, з урахуванням і менеджментом усіх контрадикцій.
Відповідь на своє вранішнє питання я знайшов у власному ж тексті, коли збирав вірші для майбутньої антології.
Любов існує на рівні біо- логії, в тремтінні клітин, що виходять на світло, і не розуміють, що діється: хто вони? що вони? Тиснуться одне до одного, рухаються крізь непевність у довічній сліпій експедиції, і на фоні планети порожньої одне одному так радіють, що усмішки стають хімією й переважують біль… •••
Корисно все ж перечитувати своє. Бо, на жаль, не всі одкровення тримаються в пам’яті…
Дуель “150 секунд” від Андрія Рассказова-Ковалевського сьогодні нагадала мені мілонгу, де кожен з учасників може співставити себе з іншим. Боротьба в даному випадку лише засіб для підкреслення поєднаних відмінностей. В результаті утворюється пістряве рядно, яким тішаться як автори, так і вдячна аудиторія.
Зайняв почесне ІІ місце, що дало змогу доєднатися до плеяди авторів, яких надрукують у майбутньому альманаху. Радий і захоплений цим фактом, адже вже дуже давно не мав змоги побачити своє слово на папері. Сусідство з достойниками підсилює втіху.
Вдячний дуелянтам і дуелянткам за чудовий вечір! 🙏
Голова здійнята
знову падає в сон,
від наміру гострого
лишається м'ясо
й шун'ята, підійматися
вдається на автоматі,
заведеному задовго до,
нерви, вибиті з ритму
давно, звикають до
перманентної відсутності
ладу, символи покриває
кров, тільки вартість
продовжує падати,
з утомою стрінеться втома,
і будуть удвох горювати,
колись, через років сто,
може, виплачуть усі рани,
і хиткою ходою з-за столу
поплентаються будувати...
Кожний nach
обтрушує шлак
зі стінок шахти,
вібрує поверхня
тунелів порожніми
дзвонами, протяг
формує туманність
пилогазову, забирає
кудись у вакуум
плавати, на траву
осідати снами,
чия якість не
матиме жодного
значення, але
це нестрашно...
Тягар заповітів на шиї,
в руках металевий колос,
у лещатах пульсують надії,
жене воювати свобода,
свобода – то не сьогодні,
свобода наза́вжди завтра,
свобода – прозора мрія,
за яку прийнято помирати,
у небі вальсують стихії,
в окопах суворі солдати,
вбиватимуть, не загинуть,
сподіваюся, за свободу,
бо хочеться дуже жити,
собі хочеться та іншим,
хати́ мурувати, саджати
сади, з дитиною грати,
сміятись... та не сьогодні,
тато ще поки на екрані лиш...
Це хлопчик, який полюбив свій страх, очі замотав бинтами, перевернутий трон змонтував і прикрасив глиняними черепами, сам себе коронував терна́ми, поста́в монархом власноруч написаної драми, сам собі диявол, сам собі коса поперек адамового яблука, епітимію наклав собі сам, сам себе ритуально став убивати – а всьому причина одна зернина дрібна́, смішна́ причина, яка потрапила у браму не того горла, стала абсурдним наріжним каменем в основі шахти храму, стала антрацит душа до пожеж регулярних звикати, стала себе сама у горнило життя закидати, нашаровувалася пітьма роками, ховала кістки й сміття у саван, бо не мали ми іншого матеріалу для мурування свого "я", не мали іншої домівки, аби прикрашати... ...тепер-от сидимо вдвох у тронній залі, на очах Аріадни, ворушимо скалки вугілля, одне в одного в очах віддзеркаленнями... ставимо питання й навчаємось відповідати...
Бачив світло в очах паразитів,
таке мертве ззовні, тепле зсередини,
в житті кожної тварі бога порівну —
хоч змагаються насмерть форми —
бо кожна гидота теж зоряний попіл,
і попіл кублиться, утворює колір,
нагромаджується в силуети,
в'ється рядками історій, як заковтують
одне одного в ритуалі плоті, й кожній
частці завданого болю є частка ненависті,
ланцюгом руйнації прокладається
шлях любові, у війні винаходиться мир,
дихають хробаки уві сні, задоволені,
здіймаються левіафани над морем
брудним, щоб відчути себе живими,
благословенна котиться планетою
сваволя під прапорами світлих мрій —
де з тобою ми опинимося в ході злої гри? —
загибель спіткає чудовиськ,
загибель спіткає достойників,
слід, що лишиться в космосі з то́го,
такий жахливо незначний,
але втім...
Коли виплеснеться хвиля
біому планети у зовнішній
простір, перед обличчям
померлих зірок так само
колихатиметься у невагомості
сміття дріб'язкових безладь
у життях прямохідних приматів,
пиха, паразитизм, боягузтво,
брехливість, примхи, помИлки,
приховані зрадливі потяги,
тяжіння до вбивства, театр
проекцій, цирк претензій,
хробаки недовіри і ще бозна-
скільки різновидів пошесті
комашитиметься космічним пилом,
проступатимуть виразки
крізь шкіру роками будованої
статуї надлюдини в болючому
світлі свідомості, в потоці
світової стихії руйнуватиметься
оздоблення святого місця
доторкання емпіреїв з матерією,
щоб застигнути в статусі кво,
проступатиме краса кривизни
крізь божественний епітелій
статуї монстра, що відкидає
довгу тінь героя за подієвий обрій,
прокладаючи дорогу в невідомість
крізь токсичні хмари міжзоряної суєти...
Жорна обертаються під дією часу,
залежно від діаметру, обертаються
швидше або повільніше, зерна всього
народженого Порожнечею перетираються
поміж ними на борошно першого сорту,
фігури в чорному замішують осяйне тісто,
церемонно вкладають у сонячні плями
карбонові волокна, які ввібрали всі значення,
склали ноти смаку витончені - Всесвіт став
смачніший завдяки сотням тисяч дрібниць...
Дитина пахне богом і надією, маленьке дике звіреня, волога вранішня зоря в обіймах ночі, що назавжди поруч холодить потилицю, і згодом проросте в хребті, розкриється бутоном пізнання, але це буде потім, поки ж можна просто бути поруч з абсолютом, із дурнуватим усміхом окситоцинового раю, сповиваючи перлину, пригортаючи до тіла, щоб усе тепло можливе віддавати диву в дар...
Вежа, вежа... шахта в небо.
Риєм, риєм... колобродим.
Крутим, крутим...
Жорна, жорна...
в небо женемо гвинти, і
білим, білим димом колір
геть летить від голови,
біографій сірий попіл
пригортається до вій,
осідає в альвеолах
паливом інертних мрій,
кожний попередній поверх –
надбання пітьми, і стогін
крові по судинах м'язів
чорною образою відгонить
замість чистоти без докору
й догани, стовбур цей
польоту янголів будують
шахтарі, яким не пофіг,
хоч не вистачає сил
на поталу кинутись Красі,
штовхають камінь колами
шорсткі долоні й годі,
тим і горді, голі в чорнім
золоті в тіні осяйних крил...
Добровільне самоушкодження,
прикладання рани до рани,
проростання взаємне волосками,
нейронами, гіллям, псевдоподіями,
ворушіння єдиною пліснявою, сома
клекоче у благоговінні, спазмує в
захопленні, голова розквітає німбом
електронної емісії... богом зве це загадкове щось
у дзеркалах свого лабіринту, аморфне
і невловиме, допоки від шкіри до шкіри
не лясне блискавкою дива, й не залишить
у стурбованій пневмі озоновий вірш...
Ерозія проявляє процеси у надрах,
буря піщана обточує фарбу,
корозія мучить суглоби зі сталі,
стогне споруда мосту через вічність
у недосконалість становлення,
трасовані польоти намірів
пишуть ікони любові й лишають
рани навиліт у спокої шун'яти,
вириваючи з безглуздості значення,
значення, позбавлене еталону,
окрім терезів твого серця з попелом
зірковим на протилежній чашці,
в холодному космосі катастрофи
сверлюють ДНК мереживами кадрів
коротких існувань, які падають... падають...
падають кістками доміно у напрямку -
куди?.. не знаю... не знаю... не знаю...
сподіваюся, до раю, бо люблю...
Вас тут нема, ви – там,
голограма в кінці тунелю,
спроектована з мого
третього ока, повзу до вас
безводною пустелею
під виєм кодла мороку
над головою, у спалахах
повітряної боротьби поставив
катетер системи переливання
поту в ударні засоби, сподіваюся,
вдасться цей полин прожувати,
ще чимало на що сподіваюся,
трясця їхнім матерям усім,
не знаю... не знаю... не знаю...
кінцівками перебираю
лишень у напрямку своєї
голограми, до ікони
двох радісних усмішок...
Ось вона – чорна скляна стіна,
думка перетворюється на змію –
звивається...
...лоскоче нерви роздвоєним
язиком, там, де прообрази
нуртуються, й потаємні
звучать імена...
...карбонові кільця крутить Сатурн,
як згори – так унизу,
вібрує музика між секунд,
і фібри гудуть...
...гнозис сягає туди, де квант,
й безсило висить рука,
невідомість то більша, що більше
знань, безкінечна скляна стіна...
...змія крізь поверхню торує хід,
запліднюючи пітьму...
З імення твого
обережно
прибрати дими,
слова й звички,
зняти намисто
дорогоцінне,
торкнутися
шкіри,
немов жінка,
що відчинила скриню,
торкається вишитої
тканини, уважно й повільно
читає відбитки долонь
відлетілих, і там, де скінчилася
нитка й починається біле,
до вервиці донизує звиви
свого дихання,
заплітаючи пелюстки
в рядки...
...немов гончар
у діалозі з глиною
відпускає лінії
з кінчиків пальців
летіти до порожнини,
яка надасть обрису
сконденсованій
із простору душі,
поверхнею іскриться
відповідь...
...оживає дзвін
твоїм іменем,
і я навчаюся
собі у свічаді
твоїм...
Джон Карпентер у своєму “The Thing” створив універсального монстра. Його важко – якщо взагалі можливо – перевершити. Небачена на той час мутація форм задала стандарт якості для космічного жаху на роки вперед, хоча фільм і виїхав лише згодом, на культовості, не зібравши касу в прокаті на момент виходу.
Однак оці безформність, позаформність, гранична близькість до абстракції – вичерпали варіанти монструозності. Всі традиційні чудовиська мали якусь подобу, часто сполучаючи в собі частини відомих людині істот. Істота Карпентера натомість може бути всім, вона поселяється в тілах інших і використовує їх тіла як будівельний матеріал для власних потреб. Воно не обмежується жодним глуздом, продиктованим земними стандартами, воно не має обмежень у викривленні.
Швидкісні метаморфози не дають психіці обпертися хоча б на якісь питомі риси. Питома риса тут – відсутність рис. Чого воно хоче – дізнатися неможливо, це життя занадто відмінне й чуже, аби сподіватися перекинути до нього хоч якісь містки порозуміння. Вмістилищем жаху стає сама біомаса – надгнучка у здібності до творення чудовиськ, аби лиш була задана початкова агресія.
Хоча всім відомий вигляд легендарного ксеноморфа з “Alien”, у творчості його батька – Ганса Рудольфа Ґіґера – елемент позаформності виражений значно яскравіше. Густо замішана на сексуальності, виразність Ґіґера повна перетікання тіл одне в одне, тіл у механізми й назад. Механіка має біонічні риси, а тіло набуває ознак механізму. Якщо косміт у Карпентера втілює суцільний жах з-за грані людського, то косміти Ґіґера заворожують і навіть ваблять до себе, втілюючи первинний ерос, таку собі серпентарну хтонь, страхітливу у своїй непоборності та імморальності.
Коли в ДОВЖЕНКО-ЦЕНТРі була виставка робіт легендарного митця, бачив цього ксеноморфа наживо – він справляє дивовижне враження, та й загалом, його картини поміщують свідомість в особливий вимір на межі з несвідомим. Джерело фото: Вікіпедія
Досконалий цикл життя ксеноморфа має коріння в глибшому творчому вимірі Г.Р. Ґіґера, він виходить за межі суто утилітарної розробки персонажа для кінематографа
Хоча, звісно, для Ґіґера не було поняття “утилітарний”, він вкладав у творення цих химер усього себе
Гадаю, компетентні юнгіанці швидко розкладуть ці приклади космічного жаху на символічні системи, адже ефективність залучення до наративу багато в чому спирається на міфи та архетипи людського. Що приваблює до космічного жаху особисто мене – це вихід на грань свого осягнення, великий кордон внутрішньої ойкумени, звідки розчахується вид на абстрактні, позбавлені мовних координат, простори, страшні в своїй дикості й осоружності.
В цій точці є можливість трошки ширше побачити себе і світ довкола. Це схоже на вживлення снів до реальності, яка стає джерелом корисних інсайтів щодо власної природи людини та її місця між речима. Страх і жахання супроводжують у цій подорожі, адже маємо справу з чимось дійсно невідомим, чиї наміри та поведінка ще тільки потребують осмислення та адаптації. І вони не завжди є доброзичливими…
Гра в хованки сенсу створює для читача можливість відкриття, а отже – долучення до творення сенсу. Мистецтво не є сферою прямоти, адже воно не є моральною інструкцією, тут відбувається пошук свого місця в світі, вивчення тої частини себе, яка лише побіжно торкається соціальної площини. Метафора прокладає шлях до того виміру, де сприйняття екзистенційного процесу стає безпосереднім, а отже – відкривається назване абстрактним та психоделічним. Воно не має утилітарного призначення, не має сенсу, бо воно саме є втілення почуття сенсу, яке – нагадаю – за природою своєю є значно більшим, ніж слова, що його позначають.
Бій перетворюється
на абстракції,
рій векторів імовірностей,
ти намагаєшся ухилятися
й не дати ворогу ухилитися,
в цьому вихорі біфуркації
стільки майбутніх сплелися,
в разі чого перезавантажитися
зможеш із них у якихось,
в цьому танці у шанцях шанси
підійма те, чому ти навчився,
й на відсоток до ста лиш останній
припадає сумне "не судилося...",
кульки, ниточки, м'ячики, колеса –
нам доводиться гратись довічно,
необхідно практикуватися,
сподіватися не програти,
на чекпойнтах не забувати
зберегтися...
Хвилястий роздзвін
жовтий, помаранчевий
у небі, хвиля бархан,
важке проміння карамеллю
тягнеться, огортає
контрасна сутінь у мареві
від вивергнутих потойсвіт
вулканів, захоплює, лякає,
падаєш мов, мов літаєш-ш,
блакитне рядно забрудненого
неба, маршрут подорожі,
яка нікуди не приведе, має
присмак кориці, має спалах
епілептичної активності синапсів...
у кількох спалахах моя родина
й усі мої друзі, летимо в завірюсі
часу довкруг подієвого горизонту,
блакитне і бліде на ньому золото
прихованого сонця розкриває
сенс радості, розлущує слово,
з нього тече гормональна композиція,
передаючи есенцію інформації
в первісній формі понадхаотичного
існування, реліктового шуму, джерела
таємничого кольору, що так дивує,
хвилює, аж моторошно, бо кроки
за лінію свідомого іскрять дугою
високовольтною, блоки ці мусять
торкатися обережно, але все ж
воно дуже важливо, примітно й
тримає в собі смак існування...
Від мене до тебе – безодня,
покрита оманою близькості,
від мене до тебе – прірва,
стягнута тросом присутності.
Шо ти, тіп? Шо ти? Тіп? Чуєш?
Сусіда, пошарпаний бік корабля,
що діє на нерви, до зла звиклий
в мантії недовіри й характеру
без компромісів, спадкоємець
ГУЛАГу й статуту паразитарної
піраміди, нікуди не звалимо, сцуко,
від тисняви світу, від тисняви світу,
схожого на маршрутку на кладовище
напрямком, коли на столі між нами –
ніж – уособленням братерства,
рівності та справедливості, настає
час не лише говорити, а й слухати,
чуєш, як повзе на нас старість?
Чуєш, як люди поволі перетворюються
на кліщів? Чуєш, як звичка гризтися
знаходить хвіст і гнів не дінеться нікуди,
коли б'є в дзеркало? Це ми, настояні
в облуді, скиглимо під плитами війни
й підборами пафосних пик із блакитних
ікон, це ми продукуємо сморід, у якому
помремо нікчемними плювками долі,
як тільки не почнем складати доміно
й тягнути лямку, навіть не стискаючи
долоні одне одному, аби лиш напрямок
був схожий: не ступати на мозолі, не
тупити й не пилити гілку, на якій сидимо,
не драти горло, не доливати воду у вино,
не пригрібати сухарі – профіт! – з багна
підгорнутого пагін сходить, бачиш то?
Не бачиш? Значить, знов по колу
починається розмова, й так допоки
не второпаємо...
Порожнє клацання триґера
на голосових в'язах того,
кому ніц нема більше розповісти,
готова платівка з кодом для
білого танцю без рим,
коли ти просто дмухаєш,
вітер в'ється полем й
проростають угору кінцівки
колосом й золотяться на
добриві слів...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2024/01/xsimko_a_big_rusty_suspension_bridge_fading_into_thick_fog_doub_0297d44e-d9eb-4d5b-9df8-742fd21bd0ac.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2024/01/msg318068711-100071.jpg)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/12/xsimko_ecstatic_saint_with_the_electric_halo_around_his_head_sp_9e3f9760-077f-40d1-a87d-8313964e8983.png)
