Крок за двері у танок із шаблями, перспектива завжди на лезі проти тіла, куди поведе стилос залежить від того, чия рука тримає, границя чи рана, несумісна з життям – укорінено в ґрунтах черепів, правда на вістрі стоїть у пуантах, краса спирається на спис у пагорбі з мертвих нападників, любов тримає щит і готує контрудар, амбіції мають власну фізику, бажання мають свої траекторії, тятивою дзвенить поріг будинку під стопою твоєї стріли, я скажу тобі, благословенню вслід, перевір, будь ласка, меч на поясі й рушницю на плечі...
Тиша не схожа на тишу, мовчання не схоже на інше, жадібним пташеням ковтає пам'ять краплини дня, у кожній – своя ДНК спіралить у морі часток, хай славиться гравітація, яка не дає позабути, як шепоче каміння великого міста у розмові таємничій із деревами, як стукотить ледве чутно намисто на шиї жіночій, як поскрипують черевики з тканини ультра- технологічної (перероблений пластик), як шурхочуть вії, коли люди кліпають, омиваючи очі, повні надій і пилу, фантастика буденної рутини, схожої на сон, так, поганенький іноді, та все- таки часто й приємний сон, ранок за ранком падає в скарбницю дзеркал, де маячать помноженими ранковими зірками, коштовностями нічев'я...
На мертвих зростає трава, квітками дикими пурхає радість – іллегітимна на тлі стіни плачу, проте тілу Христа в обіймах м'якої зеленої ковдри краще, ніж на цвяхах, бо кожний клаптик – це атомний видих того, хто відбув темпоральним болідом у простір, відгув ім'я своє з краю губ у майбутнє, де буде присутній відлунням відпущений дух й сміятиметься на віях зеленим кольором...
Ти живеш у моїй потилиці, довкола бігає Вона, далі – ті, хто став родиною, і далі так, орбіта за орбітою, намотується вся моя мала галактика в неосяжному морі квантів й іншого космічного планктона, я радий, що між усього ми бачимо спільний сон і крутимося з усієї сили у Неї під рукою, бо Вона є Любов...
Кожна людина – остання, плаче на захід Сонця, не хоче заплющити очі й лишитися у пітьмі, не хоче зірватись листочком і спізнитися на майбутнє, не хоче здаватися відсутності, через відчай душа розпрямляє коліна, здіймає тягар і стискає стилос – аби переписати смерть за власним каноном: гравітація тримає докупи еони, частки роєм услід за Землею танцюють на променях, отже місце, де жила любов, не зникне марно, хоч би й зламалася згодом хата, рослини тримають пилок у росі, твій голос лишається в суєті комашні, твій слід – турбуленція за польотом синички, це твій світ, друже, твій світ – поза межами тиші, треба тільки наважитись увійти туди – осідлавши вий чорних вітрів на рівнині гіркій між тобою і всім...
До болю банально зловити поетичний настрій у Львові, але він таки зловився. Місто наповнило голову свіжими образами, повернуло потік свідомості в нове русло, оздобило неочікуваним колоритом. З того шумовиння вийшла “Львівська соната”, віршований подорожній щоденник, нотатки з розмови з містом. У цьому дописі я зібрав усі шість частин воєдино для зручності сприйняття.
І.
Довкола Бандери ганяють діти, в повітрі ладан і коняччин послід, у серці відроджується надія, і ятрить серце, і душать сльози, було би просто, та надто складно із перемогою в'ється зрада, іти далеко, йти ще довго, бозна- куди заведе дорога, на очі хіба натягнеш пов'язку, в руку – костур, потроху в мряку підеш до Сонця: "Дивися, Тату, квіток так много, квіток – багато! Я хочу горку! Давай гарати!" – найвища правда, достойна храму, бери і тішся, бери задарма, для неї сили, для неї в'язи, вона вгамує, вона розрадить, вона розставить нас по полицях, дивись і вчися, дивись і вчися! – аби не марно...
ІІ. ПЕРСЕФОНА
Важкою ходою з двобою виходить Весна, на руках Її стигмами сніг б'є у шиби, та вперто з обличчя до неба здіймається квіт, зосереджується на диханні, рахує предмети, шепоче у гіллі прадавні молитвИ, soli Ver honor et gloria, пурхають рядки, у калюжах стопам Її босим усміхаються брижі, у храмі чекають вогні, розливаються пахощі – залишилося тільки ввійти, і простягнеться у безкінечність Її стомлене тіло дугою до Літа, і нині й присно, на віки-вічні, так і амінь...
ІІІ. ВЕЧІРНЯ
Чорним диханням час огортає споруди у саван, перетворює вулиці на темну процесію вдів зі свічками пригадування незабутнього, таємницями на кінчиках пальців, ключів на губах, історіями в сховищах очниць, вони пам'ятають пристрасті, що штовхали вночі на мечі й на любов, пам'ятають порушення статусу кво пророками й шарлатанами, товари услід за грошами, обличчя в потоці марнот, різномасті марення, гомін мов і нот, і дзвони... дзвони... дзвони над дахами, зходження тіла христова у рот прочанина, осяянного світлом з висот під куполом, де літають архиянголи, замиловані лицем Яхве, що зорю ранкову, світлоносні, з емпіреїв униз подають...
IV. ШОКОЛАД
Плоть Петра відгонить діабетом, стікає патокою вздовж хреста перевернутого, збирається у великодні кекси до греко- католицької меси, і кожен матиме причастя, кожен доторкнеться таїнства кишкового бароко нави, живописного брюха бога, що витягнувся, розіп'ятий, під сонцем скупим квітневим, з гіркотою в склепінні рота від любові нерозділеної, від невиправданих очікувань, від непорозуміння згорнутої книги – розлетілися птахи і літери, і пір'я оберталося униз, через проміння на портреті сина, в долоні складені Денниці, який поміж тіней прочан, в молитві схилених, стоїть...
V. LACRIMOSA
Вага добровільно взятої справи стискає хребет вражаючим тоннажем усіх зібраних купи частин металевих каркасу ранкового світла, від падіння тримає лиш скрип відпрацьованих строп, не існує жодної, навіть найменшої, недовіри до вашої сили, одне надзусилля здійснити вас тільки прошу – звільніть накопичене море з повік, не тримайте грози у судинах нервових тканин, хай хмари здійснять свою функцію – виллють воду й щоками краплини вишиють відмітки подоланих викликів, нехай дощ збереже імена, після бою погляд відмиється для врочистого відкриття побудованого дому Сонцю, що закляклі м'язи прогріє, й тіло, навчене битися, навчиться також – танцювати...
VI. ПІСЛЯСЛІВ’Я
Скрегоче кігтями у двері понеділок, я щелепи стискаю мимохіть, карбую цвяхом на склепінні мить: 9 квітня, 23й рік, Великдень, Львів, the future is not set, there is no fate but what we make (c) [si], Весна увійшла у Храм, хочу вірити в обіцянки собі, хочу вірити у високий замок з пилу в моїм кулаці, що згріб на дитячому майданчику (ґрунт, гумова крихта й кремнію диоксид) з останнім снігом навесні, залишаючи землі слід, у якому ми будемо стрибати, пізнаючи науку висоти у верхівок дерев, і приручимо той дикий понеділок та будемо ще гратися з ним...
Скрегоче кігтями у двері понеділок, я щелепи стискаю мимохіть, карбую цвяхом на склепінні мить: 9 квітня, 23й рік, Великдень, Львів, the future is not set, there is no fate but what we make (c), Весна увійшла у Храм, хочу вірити в обіцянки собі, хочу вірити у високий замок з пилу в моїм кулаці, що згріб на дитячому майданчику (ґрунт, гумова крихта й кремнію диоксид) з останнім снігом навесні, залишаючи землі слід, у якому ми будемо стрибати, пізнаючи науку висоти у верхівок дерев, і приручимо той дикий понеділок та будемо ще гратися з ним...
Вага добровільно взятої справи стискає хребет вражаючим тоннажем усіх зібраних купи частин металевих каркасу ранкового світла, від падіння тримає лиш скрип відпрацьованих строп, не існує жодної, навіть найменшої, недовіри до вашої сили, одне надзусилля здійснити вас тільки прошу – звільніть накопичене море з повік, не тримайте грози у судинах нервових тканин, хай хмари здійснять свою функцію – виллють воду й щоками краплини вишиють відмітки подоланих викликів, нехай дощ збереже імена, після бою погляд відмиється для врочистого відкриття побудованого дому Сонцю, що закляклі м'язи прогріє, й тіло, навчене битися, навчиться також – танцювати...
Чорним диханням час огортає споруди у саван, перетворює вулиці на темну процесію вдів зі свічками пригадування незабутнього, таємницями на кінчиках пальців, ключів на губах, історіями в сховищах очниць, вони пам'ятають пристрасті, що штовхали вночі на мечі й на любов, пам'ятають порушення статусу кво пророками й шарлатанами, товари услід за грошами, обличчя в потоці марнот, різномасті марення, гомін мов і нот, і дзвони... дзвони... дзвони над дахами, зходження тіла христова у рот прочанина, осяянного світлом з висот під куполом, де літають архиянголи, замиловані лицем Яхве, що зорю ранкову, світлоносні, з емпіреїв униз подають...
Важкою ходою з двобою виходить Весна, на руках Її стигмами сніг б'є у шиби, та вперто з обличчя до неба здіймається квіт, зосереджується на диханні, рахує предмети, шепоче у гіллі прадавні молитви’, soli Ver honor et gloria, пурхають рядки, у калюжах стопам Її босим усміхаються брижі, у храмі чекають вогні, розливаються пахощі – залишилося тільки ввійти, і простягнеться у безкінечність Її стомлене тіло дугою до Літа, і нині й присно, на віки-вічні, так і амінь...
Списки, немовби мантри, тисячі імен бога в сувої, скільки мине їх око, допоки своїх не знайде, і скільки залишить потому – за обрій пірнають знаки, між них не працює пошук, їх брати лише й читати, чекати, мов чотки – перебирати, вабити волю реальності зглянутись і віддати розтягнутих картами, або просто мовчати і снайпером третє око напружено мружити, аби зірку із неба спіймати, і життя, попелом притрушене, повернути на землю з квантового заворушення, бо ти любиш його – дуже-дуже, бо ще конче потрібно побачитись...
І.
Ударна хвиля
така потужна,
що вщент рознесло
шматки по підлозі,
м'ясо душі на спазм
тривожний тієї миті
перетворилося,
контужена, довго
вона відходила, довго
лежала, до підлоги
прицвяшена, аж поки
ноги не торкнулися дна,
і щосили угору ледь-ледь
відштовхнулася, сутінь
тривала ще місяцями,
місяцями ми з нею
тужилися, збирали
свій фарш по калюжах,
складали в наплічник,
повзли в напрямку світла,
спаплюжені, скоматожені,
нікчемні, знічені, лепти
сипали у піч осоружну,
і не вірили в цінність
жесту надто, надія
лежала задушена,
тихо звучало "мушу",
ледь чутно, пошепки,
несміливо, крізь вату
важких кінцівок, у
міліметрі від губ
прикушених, паливо
для мандрівки тіла,
відірваного від ґрунту,
шипіло, а
журавлі в небі летіли красиво,
я дивився і мукав гулем услід,
хробак біля храму Софії,
що переповзав через
власне безглуздя, так
відбувалася еволюція
окремо взятого дивака
в умовах колосальної
деструкції, коли над світом
тисячею сонць розквітла
ІІІ світова, і все одно треба
рухатися, поки ще пневма
гуляє грудьми, поки ще
в попелі сплять насінини
трави польової, поки руки
твої готові по змозі тягнути
лямку в ім'я того, що білило
досі скроні, пускало хвилі
шкірою, обіймало зненацька
зсередини й реготало, й кутки
губ примушувало здиратись
угору, і перепливати солоні води,
в ім'я благословення дивуватись
присутності, яка пішла з відсутності,
я молюся кульбабам, аби навчили
здіймати асфальт на дощенту спаленій
вулиці, здатний любити може хоча б
лежати у напрямку мрії, і як виборе
собі час, зі своєї притрушеної
мадг'яміки дістане опору для
важелю свого світу, земля
обважніє плодом, і як з вильоту
повернуться журавлі – спів
дерев їх зустріне…
ІІ.
Граційний каркас
жіночого духу волів
би присвяченим свободі
бачити, але колони храму
ламаються в колінах,
і вагою стискає птаха
в грудній клітині, працюють
жорна сірої машини,
з живого роблять попіл,
її вії сивіють від пилу,
її шкіра темніє від кіптяви,
її очі лишають опіки,
крізь коліматорний приціл
під вихором гвинтокрила,
каркас худої спини
приймає удар машини,
у марній натузі виє,
повітря отруює димом,
та не може поглинути,
тіло, обтяжене крилами,
поперек горла стає
клином набряклого
серця биття, під тиском
нестерпним повік я бачу
опір матеріалу, органіка
перемагає металеву хибу,
поглинає й презентує
Левіафану шлях покути
в небуття...
ІІІ.
Бачу потугу
твого конструкту,
рівновагу, тросами
обв'язану,
перевантаження –
завжди – трохи, ефект
метелика, який надміру
сяде, змусить стогін з
арматури, що
намагатиметься
триматися попри
невблаганність фізики
опору матеріалів, у таких
ситуаціях органіка завжди
перемагає, бозна з якої
глибини дістає ту змогу
корити волі свою
татхаґату, стояти під тиском,
немов – медитувати,
тріскуча та незграбна йога,
стояти під тиском – завжди танцювати,
регулюючи натяг балансирів
вертикалі, бути єдино постійним
у постійно мінливому:
"Це не я – це світ нахиляється
над нерухомим центром маси!" –
вишкір мати – настільки залізобетонний
усміх, що й Сіддхартха позаздрить,
коли попустить – зберегтися окремим
файлом, й далі бути хатою
на семистах вітрах,
бути тим, хто рухається
линвою із зав'язаними очима,
на показах приладів вестибулярного
апарату, шпиль із ниткою червоною
живої судини вітається з усім,
що можливо
і неможливо, в блакитному ефірі
на межі фолу...
І.
Продертися до любові
крізь повіки, замальовані
хащами залізобетонними,
дотягнутися цілеспрямованою
стрілою до справжнього,
бачити хованки променів у
пушечку окрай щоки, і сорочку,
що пестить полотна поля,
і розслаблений обрис руки,
солоне море над безоднею
зіниць, куди від долонь тепло-
провід віддасть накопичену
стиглість моїх пекучих потягів,
відбитих у твоєму погляді,
поволі двоє стають одною
долею в плетиві своїх коренів,
долаючи кам'яний лабіринт
від і до - волі, нульової відмітки
стабільності конструкції через
вічність на долю секунди світлової
хоч би…
ІІ.
Було димно – весна
передчувала завтра,
ми – котилися у пущу,
щасливі, хоч би й
закручені пружинами
старання одного з най-
важлиіших завдань на
Землі – з рук кохання
переданий квіт відпустити
у плавання морями грізними
ймовірностей, ти була
сповнена сяйва й турботи,
я тримав руки напоготові –
нести нас чи бити обом нам
дорогу, попереду хвоя
вітала прихильно, запрошуючи
до всенощної священного
безсоння, танок дихання
й болю – і "я з тобою", і
я тримаю долоню й тоді,
як ти не відчуваєш, така
зайнята жіночою архітектурою,
я у храмі твоєму колона,
я сповитий довкола, і я
той, хто стискає ножиці,
коли вона співає на твоїх
грудях, аби літала в най-
світлішому майбутньому,
у садку вишневому, або
між зорями, де перші
колонії будуть наповнені
сподіваннями, для довгого
походу найважливіш
коронувати серце,
до рук укласти зброю,
здатність бути перекотиполем
й пускати корені мати,
знати, що завжди можна інакше,
краще – можна, і навіть коли
перед дзеркалом внутрішнім
залишається пустка, у бліках
апофенії ховаються знаки,
і з попелу вийдуть пагони,
якщо достатньо довго бути,
ми народили тебе в димах,
ми несли тебе поміж краплями,
ми несли тебе під металевим
градом, тепер несе тебе в часі
Мама, і Тато махає з екрану
та в листах, намагаючись
дотягнутися та віддати свій
найкращий шмат від торта
в потаємних кімнатах його
єства, і в щічку поцілувати...
...не знаю, що буде та як,
мотаю нерви на сподівання,
що цитаделя моя мала
витримає випробування,
і я буду ще з вами мандрувати
по світах у захопленні
творіння та пізнання...
ІІІ.
Ми довго з тобою
блукали у хащах,
губили стежками
шматочки душі,
розставляючи міопічно
поза фокусом маячки,
все на краще,
звикали на гору постійно
надії свої волокти,
і тоді, як лихо стихійне
громами розбило
шибки, я побачив
на долю секунди
напрям поміж крапельками
в дощі, туди йти дуже лячно,
але капілярами наші пальці
встигли зростись, а значить
ти будеш зі мною,
як буду фундамент
для хати складати
вночі, ми там спатимемо
в позачассі, коли сили
вистачить розслабити
кулаки, і не впасти
під натиском сотень
причин і наслідків,
бо ми будемо на 6000
футів над ними
трьома серцями
стукотіти свій ритм...
Набрякле серце – спірітома, червоне око в кошику запалених нейронів, стогін стоп утомлених розбитою дорогою, з-під чола непевний погляд в горло, повне марнот і свободи, і безкінечної невизначеності поза ілюзією законів Природи промінь відхиляється від заданої траекторії, пошук обтяженого злом бачить навпомацки, часто ламається, часто повторює знову, часто смакує солоним, часто губиться в порожньому, повисає на тіні любові пухлиною доброякісною, але, здається, в тумані все-таки намацав напрям, зблиск реальності – густішої фантазії, родовий шлях обрію, де ти припиняєш бути ембріоном, опиняєшся назовні, твоя спірітома обростає корою, і все тепло потенціалу перетворюється на мегатонну доторку становлення, і попри вогонь твого водню у напрямку повернення до дезінтеграції – усміхаєшся...
Вогненне серце пропалює обв'язку грудей, і болить устромлений хрест у хребті, перероблений із меча, замком твого монастиря, де в анфіладах носиться луна шурхоту палива з лопат байдужих машиністів, губ шептунів у сірому рядні, які зробили з тебе бойлер - зігрівати вакуум своїх могил, розритих на знепліднених ланах, шукай-шукай навпомацки маршрут, танцюй-танцюй, щоб не загарбав Мінотавр, у центрі відповідь стирчить кривим іржавим залізяччям, цвях у зап'ястку, його гострота із литки відстібне ланець, і лезо, що скрипить у м'ясі, від початку - було призначене тобі, а нЕ проти тебЕ, свіча спокійним полум'ям тече у сомі, паротяг стає людиною в кірасі із мечем - в руках, із крилами на плечах замість тягаря, з вогнем замість кристалів солі ув очах...
Чи твоя вода
вертається зі снігом,
коли зійшла до неба
із трави, чи принесли
вітри її до мене через
кілька сотень кілометрів,
й лягла вона мереживним
листом на вії, та стекла
оповіданням, залишивши
ще один сріблястий слід
у бороді? Чи будемо ще
разом в цій усій воді, чи
побудуємо у вирі водню
в безкінечності часів свій дім
і теплий хліб розломимо у нім,
й позбудемося втоми й горя,
винагороджені за всі
докладені зусилля тишею
літніх садів увечері?..
...не знаю... але так хотів би...
Коли вибухнуло – розгубився – контузило, стояв наосліп, інертно, поки довкола падав дім почорнілими рисами, ледве проштовхував дзвін у голові – біль, ознака живого, жаль, що простягнутої руки не достало, аби тримати давні опори священного існування, лишився стояти один... ті, хто приходив мене втішати й брав для спомину кілька світлин, вдячно клали на шкіру холодну гарячі долоні, цитували старезні рядки, мені підказали – я теж опора, отже стоятиме купол блакитний, висота нездоланна, що б там не марили вороги, головне – не зламати, хоч би й довго у комі знаходилось – головне, загорнуте в броню несвідомості, згодом – розкрутиться пружиною усміху попри гіркоту в роті, замортизує тиск на конструкцію, чорний шепіт минулого буде віршами на мармурі, контрабандою до майбутнього крізь контуженість мертвих років... я присутній, я буду ще, буду... пам'ятник Сковороді...
Найжорстокіша із богів, її армія шкіриться і гарчить, тремтять затавровані губами її, герої та негерої, ми, рано чи пізно, впадемо всі, для квіту її ставши гноєм... вона – тягар, коли тілу не випростатися від ваги, бо до нього підвішено гирю світу, коли повзти треба на колінах, звикати до мозоль, до недосяжності світла, що пестить очне дно крізь червону завісу шкіри, вона творить Сизіфів, і скільки їх котиться долів, і скільки їх треба, аби повернути колію долі туди, де піраміди стиснутих зубів сягають розкритих долонь, наповнених теплотою...
О Доле, моя нелюбове! Як миритися нам із тобою в одному човні, ув обіймах, наповнених болем, із боронами на чолі й сивиною у склі води, залегкою душа впала на терези, заблукала серед героїв, що за обрій пливуть уві сні... О Доле, моя нелюбове! Як так сталось, що ми на війні? На щоках так багато солі, немов ти підмінив "Артемсіль", на щоках так багато історій, прочитали б уста чиїсь, завтра зяє над нами безоднею, журавлі їй співають пісню...
Я живу із шістьма котами, я не миюся майже і не прибираю в хаті, сил вистачає лише на них, корма їм насипаю, води наливаю, чухаю за вухами, і як спати лягаю, то довкола і на мені сплять вони, прайд малий мій, три чорних і три чорно-білих хвостатих тварі збираються в теплі клубки, над нами ракети та дрони літають і вибухають, і жити по-хорошому нам варто в метро чи в підвалі, але ми обираємо безрозсудно уперто на поверхні дихати, в цьому немає ні претензії на гідність, ані бравади, просто констатація факту, що ми такі є між усіма останніми, хто виживає в країні мрій під розстрільним вогнем москалів, і ми також глибоко вдячні титанам тим, що небо наше на плечах тримають ціною колосальних зусиль, без бравади, наодинці з усім, що витримує іспит на правду, даючи змогу вибору – внизу чи вгорі зустрічатися з долею, і яка вона нас зустрічатиме: чи біла смертно, а чи з чорними грудьми землі в намисті з квітів і розсипаних плодів із саду, де сновигають й никаються шість котів...
Повзу вздовж берега, у кожній рисі заховалась тінь, і кольори все більше осоружні, вгору холод коле єпитім’єю зруйнованого дому, без основи, невагомий, незначущий, в рівновазі між душею і піском, з мішком ретроспективи за плечима, долоні тонуть в міопії годин прийдешніх, творить сон із глини чорної щось нове, щось інше, ніж досі було, тепло лишень буде пізніше, ще перевинайти треба тепло, хотілося пошвидше б, бо не знаю, скільки випадкових чисел зіграють на руку, імлою затуляє зір, зникають мовчки орієнтири й мир слабким дитям на пуповині мрії надіється пустити крону, попри хвилі, що ковтають сліду мойого письмо…
По вуха в минулому, чорні обійми майбутнього обіцяють відрізати пуповину, й тоді експонати в музеях не викличуть більше сліз, соляні сталагміти міфів відломляться й забудуться в тінях, лелека вивільнить крила з гранітних брил, і за ним полинуть душі з темниці у серця на дні, ґрунт попереду, білий-білий, зачекався уже чорнил, сліди плутатимуться в літери, з літер виллються траси рядків, свистітимуть електромобілі ними до метрополісів нових надій…
У мушлю долонь дістається камінь, тертя любові того, хто в мінусі, іскри заради крихітного полум'я, борошно заради кавалочку хліба, лискучі мозолі лискучий перл полірують зрештою, пухирями міряється час і зморшками від болю, й стрілами сивини поперек кольору, все, що вийшло з розуму у красу, тепер усмішку судомить, таку ясну, як погляд солдата в осінньому шанці, як погляд дитини з деокупації, як німб над батьком із донею на руках, як світло в обличчі дівчини, що птах у бетонному храмі, гудять секунди в стиснутих зубах, кульгати важко так у невідомий шлях, втираю в скроні оптимізму сніг, і вірю всупереч розчавленому серцю – часу біг веде до перемоги, у шелестінні оплесків ході лискучих брил, до фініша докотиться і перл маленький мій, тихенько сяде тінь його долонь на місце між зусиль, метелик сірий і німий…
Я хочу навчитися кричати про своє життя, знати б – кому, бо за урвищем краю душі ані бога, ні публіки, море саме, лише море, а морю що моя амор, що моя морі – все єдино, шум одвічний, атомна стихія, по собі сама воднем космічним віє, та мимохіть надіюся, хоч би дотично, існує переправа, і Харон мій лемент сприйме, плече долонею шорсткою стисне ніжно: "Ну, дитино, ну, я знаю, знаю, вірю, але послухай, вічність дбає про нас всіх у безкінечному зусиллі, тож, як не на Землі, так на Кеплері 438b колись чудова буде мить... а може, й дві..." і ми спимо вже у човні, надхненні та поранені, шляхом до наднової зірки й чорної діри, певні у сні, з якого новий світ постане – встигли головне – тому і тим, кого і що любили, цей факт засвідчити, а отже спалах наш осяє шлях новій весні, зігріє пагони нові в сузір'ї мрії... а отже недарма кричав... і недарма боліло...
Зазвичай (за рідкісним виключенням) я не люблю прелюди до поезії, бо твори повинні говорити за себе. Зазвичай (за рідкісним, як виходить, виключенням) я не прихильник крупних розлогих віршів, тим більше, якщо це замах на громадянську лірику, прямолінійну й навіть трохи примітивістичну.
Тут усі ці “зазвичай” розсипалися. Швидко, але дуже болісно, народилася ця “поема”, як завжди, без назви, лише з умовним позначенням на сайті.
Її коливає з простоти в метафори й назад, я думав порізати її на окремі вірші, але біда в тому, що воно цілісне. Пошматоване, воно не звучить окремо, всі образи втрачають сенс. Тому доводиться подавати все, як є, з усім простим і складним ув одному флаконі.
Коли раптом здасться, що воно тупе, просто пам’ятайте, що автору дуже боліло, коли писав ті рядки. Дякую!
З віком я краще зрозумів хіпанів: роби любов, не роби війни, роби любов у ліжку й у спортивній грі, роби любов на дитячих майданчиках і в нічному клюбі на танцполі під біт, роби любов публічно й таємно роби, аби подолати скруту і по-справжньому перемогти – роби, бо невже наскирдовано мало на плечі завдань – одному депресія, іншій церебральний параліч, третій травма, четвертому вагон помилок і дно склянки чи зашморг як єдиний можливий крок...
...і ти не подумай, я не дуже люблю людей, в мені теж надто мало є сил, аби всіх зігріти, та науково доведено, що зібрані разом крихти годують голих, аби були ті, хто згребе їх докупи, тож маємо вал роботи, яку не потягне один чи двоє, чи троє, чи більше, потрібно щодня приділяти хвилину змахуванню зі столу, і тоді нам не стане гірше, важить кожне зерно та слово, плети довгу косу, щоб легше тягтися з болота, клади любов дрібкою на мегатонну, роби один міль'ярдний цьомик у щоку, тримай ланцюг рукостискань, немов маршрут пошти з посилкою тому, хто так чекає, хто хоче дійти додому, де б не був той дім...
...над містами дим, над містами тяжіє горе, караванами тягнуться туди носії любові, їхні душі, мабуть, зашкарубли давно, мов кора дубів, бо як іще втриматись високому дереву, чиє коріння так глибоко у пітьмі, я стою у натовпі, що їх посипає просом, весільний почет у червоних плямах, такий завзятий, такий бездоганний, дарма, що доводиться знову полин м'яти ходою і гіркувати цілунками пилу бетонного болю, на полі крові, під залізними опадами зі злого рота безнадійно хворого роду, життя на біржі обвалене доста, щоб часу вартість проткнула небо, мащу обличчя осіннім кремом, він махне паленим полімером і листям прілим, кожен день кліпає розритими могилами і тріпоче пателиків крилами, кожен день монета – сила чи несила, кожен день зведення ультранасильства – краплина в скарбницю полегшання, кожен день – людина, кожен день – надія, кожен день – дія, навчає плакати й сміятися водночас, ні, це не шизофренія, це шал інформації мучить струни в твоїй голові, з них виходить пісня з тим же сумом, що й триста років тому спливав уздовж річок в Азовське море, у Чорне море й далі, до безкінечності берегів, повідомленням: кожен день – хоча б гірчичне зерно любові заради веселки усміху такої рідкісної – клади долі на ваги, бо біс його знає, може, вирівняється колись, навчимося гратися без потреби в міністерстві з надзвичайних ситуацій, і пісочниця не згорить...
...я підставляю щоки одним мільярдним цілункам сонця, я фотосинтезую молекули прагнення жити, і з нього кристалізується можливість простягнути руку й на долоні розкритій мати змогу поділитись чимось...