AMOR FATI

Виникла думка, що сучасна війна – це “пенсія диктатора”. Тобі під сраку років, член в’ялий, захоплень у житті нема, падати під наступників не хочеться (чи ж марно ціле життя дерся на цю “висоту”?) Який вихід? – Правильно: почати війну! Створити загрози, підірвати стабільні домовленості, щоб система законсервувалася і не могла швидко змінюватися. Оскільки війна планується довго, то можна припустити, що для путіна це був “золотий парашут” аж від моменту приходу до влади.

Так, можна було б “зварити” Україну повільно, помішуючи створене гауляйтерами болото. Так, можна було б нагромаджувати пухлину “тайожного союзу”, але все це було занадто спокійно та створювало простір для маневрів конкурентів. У такій теплиці важко нагадати, “хто тут папка”, можна й загриміти в немилість, сконати десь у санаторії на голодному пайку.

Війна привабливіше, війна звужує кількість опцій, зменшує кількість відтінків сірого. Війна підрізає змогу домовлятися з іншими країнами та корпораціями, підриває обіг ресурсів. Ієрархія цементується, бо диктатор створює середовище, де найкраще маневрує саме він. Конкурентам залишається рухатися в його тіні.

За час холодної війни світ навчився ізолювати бойові дії в локальних “театрах”. Вихід на “українську сцену”, звісно, збентежив усіх, але головні зусилля Заходу були спрямовані саме на ізолювання конфлікту. Сцена велика, але яка різниця, якщо бої відбуватимуться тільки там?

Таким чином диктатор досягає своєї мети на внутрішньому фронті, а Захід консервує комерційно вигідний старий порядок. Бо справжньої, “повномасштабної” Третьої світової не хочуть. Чи зможе Україна поставити питання руба й вийти за межі цієї програми, добитися врахування своїх інтересів у створеній м’ясорубці? Біс його знає…

Без вагомих політичних змін перспектива вимальовується не надто весела…