Недобрий обрій мжичить кортизол із марева, зіпсутий графік сну то гримуар пробудження примар з глибин у черепушці змученій, прозорих демонів, безформенних почвар, захованих у світлотіні й кольорі, в малюнку парейдолії на тріщинах в процесі усвідомлення, у Всесвіті немає помилок, є лиш мутації, і кожна перетворює яку завгодно маячню в історію, й запаморочення моє метаморфує в danse macabre, кабаре смердюче дурки й SCP Фундації похмурі схрони, там вони сидять, мої потвори, в полусні чекають... ось ворухнулися...
Вітри такі віють – зрештою рівнина змиє гори хвилями прострільних пагорбів степів, бо вітри вічні, а каміння – ні, вогні всередині нисходять у вугілля, вугілля починає еру темноти в очах, почервонілих від нерівних сколів сновидінь, упертих у пустелю буро-сіру, де різанина стає хірургією, холодним синім скальпелем стає гарячий ніж, червоний крик нисходить в чорні діри розітнутої магістральної труби, а далі – у могили, у палаци круків, мух і хробаків, а глибше – до знеболених тканин, а глибше – до рецепторів живих, і розтинає тишу громовиця, сміється грім офірі з-під броні серцебиттям інертним впертої стріли, якої сту́пені згоріли, та траєкторія та імпульс – збереглись, вона простує божевіллям, порушує мутованим птахам криві, суховій забирає рідини, поволі зібгається шкіра, миршавіють органи, крізь баняки сусальні проступає деменція й ко́люче-ссучі хоботки, все менше залишається колишніх крутогорів на зламі земних плит, натомість пил зневоднених чудовиськ карбоновим покровом готує новий квіт...
Біосфера генерує механічних янголів, планета сміється останньою, нас примусово посуває, обмежує ареал, ми гадали, що перегинаємо палицю, насправді перегнули собі хребта, і в'язи тріщать та стогне метал дифирамби поламаній пам'яті, алюмінієві троянди – зім'яті серця, не омине нас чаша ця, лишається здирати з монітору майбуття батьками дані імена, недобра воля зберегти себе ціною чужого життя простеляє дорогу під крила розбитих енергоблоків, засинає емпатія, але, на щастя, це тимчасово, через 12 000 ранків настане стабілізація, на зігріте каміння виповзе збожеволіла комашня, укладе пакт мутуальної підтримки з лишайниками, стане поліпшена цивілізація...
Стискаються брови, коли вздовж тіла розтинає сум, немов здійняти прагнуть гостру ту вагу та виблювати, мовби народити, замість свинцю – красу, через обличчя вісь, продовження хребта, утворена під тиском хвиля, останній бастіон побитої тварини перед хаосом збожеволілих тварин, двосічний дах над малюнком дитини, коли дитина малює дім...
Сонце цілує крізь вікна вицвілі візерунки шпалер, занехаяні будинки містять артефакти зголоднілої душі, золото стікає на повіки, закінчення нервові стигнуть, проростає сома в стіни через тріщини в штукатурці, у легенях набрякає пил облущеного у "не хочу" "хочу", засинай і довго спи, у сні виводь "ЖИТТЯ" каліграфічно, довіряючи позасвідомим хвилям, вір (без віри) – навіть у рослиннім стані ти – кульбаба, зайнята поділенням клітин, Та Хто Сидить в Скалі, та тче поміж цеглин мереживо тканин, упертих в поступі малім, невидимім подеколи й собі самим, і час утрачений насправді зв'язано в спіралі кислоти, що на межі останнього згасання стане епітафією мрій – про те, як грають пелюстки і пурхає насіння на родючіші ґрунти, лептонами твоїми теж угноєні...
Коротка мить балансу на хиткій конструкції обманює жаданим вприском допаміну, відчуваєш, ніби можна не старатися вже, та якщо даси собі розслабитися, регіт божевільний виривається зі схрещених палиць, замотаних сяк-так, сяк-так прибитих цвяхом заіржавілим – яка нездарність! трясця твоїй матері, такі фортеці не стоять у буревоях, звісно, ще не час, треба зібратися, авжеж, треба мовчати, видихати (вічно) рано, знаю-знаю, зуби зроблені для того, щоб перегризати вузол гордіїв на горлі, уперед і вгору, мавпи, чи зібралися не здохнути ніколи? – добре, добре, капітан, мій капітане, дай бодай присісти трохи, глиняні судомить ноги, не призвичаєні до перенавантажень протягом років, повіки роздирає доля на свою нікчемне значення, які були раціональні зерна – перетерті борошном богів з неситими гримасами й загаслими очами, випалено дизель, зупиняюся серед спустошених полів, і знав би як, то повбивав би, знав би як, то запобіг, не допустив би, знав би як, тоді зцілив би, знав би, гори зворотив, опору мав би, витряхнув з планети б... деяких, але наразі залишається – вдихати, й несміливо видихати, роздивлятись під ногами (глиняними) будівельні матеріали, (в міру жалюгідних сил) здіймати й лаштувати риштування для червоної калини, сподіваюся, їй стане резильєнтності загоїти розриви, сподіваюся, що дочекаємось разом весни...
Було таке важливе щось, гаряче й світле, наче LED, але безжально виїв час заряд, тепер один останній довгий берег, на який дрейфують значення, аби померти, й під ногами троща снів у світлі листопадовому блідо мерехтить, зі світом добре все, лиш тут конкретний вузол "над" і "під" загнив, покрився пліснявою злиднів, і його антена ледь тремтить, і цокотом зубів доводиться пускати повідомлення, мов паперові літачки углиб корпускулярно- хвильового моря...
Горизонти колапсують до зернини наполегливості з оглушливим вибухом катастрофічного вакууму, у снах стаєш на самокати і їдеш у просторі міста, окупованого безнадією, розплутуючи клубки рутини, які ніколи не закінчаться, а вірніше, закінчаться разом із тобою, за дверима повіка чигає темрява, я прохаю ящірку в основі черепа, щоб розслабила трохи щелепи, бо вже неможливо триматися берега в цій задушливій тиші простору, виїденого кислотою доби, а йти ще вічність, бо здурів годинник, показує вісімки, немов запалені нервові вузли, вдихаю дим і видихаю дим, наповзають хмари з гудінням бомбардувальників, витримувати тіні ледве вистачає слів...
Такий темний обрій за огорнутим сонцем садом, жовті фасади, немовби відчуття близькості холоду по той бік тонкої ковдри, скоро доведеться навчатись ходити водою, бо вже критично виснажено захист, врожай погляду, від нього фізично важко, але звичка вдихати та видихати ще поки перемагає, волокти тягар можна й навповзки, цю любов і тривожно- депресивний розлад, існування, ними забарвлене, шматки осонь і рвані хмари зі снігами, мушлю, вкриту попелом холоцену, і світло малого завтра, що носиться дитячими майданчиками....
Важкий, невблаганний, похмура постать кістлявого виснаження, розчахнуті очі відбили безодню, яку ти побачиш за мить до нестями, одвічної тиші шляху поза тебе, така чорна пляма тебе заперечує, марна кожна мить, коли ти дихаєш, марний кожний напрям, куди ти рушиш, видиво таке чи витримаєш? Чи не підкосить завчасно ноги? Він настільки близько, що майже те саме, що ти, сидів поруч з тобою в утробі, зустрічав тебе при народженні, слідом йшов під прикриттям тіні, до певної міри він навіть залежить від твоєї волі, принаймні одяг його на час останньої церемонії, якими будуть сумарні хвилини, до певної міри, але не повністю, чи зможеш ти з цим жити? Витримати цей тягар чи зможеш? Послідовно витлівали шпалери на просторі, око розплющене розчиняло шмаття ієрархій, залишилася на всі горизонти свобод7а – відсутність підстав для надії на когось, крім того, хто ближчий, відсутність ваги для всього іншого, над світом нависає прірва бога без обличчя, над світом нависає прірва чорна, і ти ковзаєш довкруж неї, навчаючись еквілібристиці, навчаючись жонглювати тягарями, заздалегідь неуспішний, та інертний удосталь, щоб не спинитися поки що...
Дві крихти на долоні гіпнагога – втомленій арматурі, обглиданим сонцем кісткам скам'янілої пам'яті, зв'язаним брунатним лахміттям, – над висушеною криницею по́лудня хиленьку дарують тінь, зморений легіт штовхає фіранки та посвистує у кімнатах, гортає запилюжені сторінки, з крану гикає нестача води, біля дзеркала куйовдяться павуки, мотають у моточки нитки Аріадні, яка пакує наплічник у лабіринт...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/07/xsimko_schisophrenic_smiling_face_psychiatric_ward_blurred_pa_73289fcc-435d-4a74-988d-cf39d63892fb_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/02/xsimko_httpss.mj_.runW1-1ynENvvw_a_thin_sinewy_man_with_bare_t_b1c62569-5690-4a23-a7cc-0c38fd31891f_1.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2025/11/xsimko_a_fallen_man_lays_face_bown_on_the_beach_with_black_sa_f5fc2804-0126-4df1-874b-0cb453d6e17c_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2025/09/xsimko_a_tough_young_woman_with_scratched_cheek_she_is_wearin_631174ed-20a3-40ef-a802-1b0cbfd9fdf6_2.png)