Порожнє клацання триґера на голосових в'язах того, кому ніц нема більше розповісти, готова платівка з кодом для білого танцю без рим, коли ти просто дмухаєш, вітер в'ється полем й проростають угору кінцівки колосом й золотяться на добриві слів...
Обкладинка: я + MJ
Центр мого Всесвіту покритий виразками хаосу, дзвенить аритмія часу, спорадичні спазми, ще одна фаза онтогенези, рай на скоринці префронтального кортекса дрейфує магнітною повінню, у точках єднання створює отвори чорні формування нових структур із болем пологовим, із деформацією того, що хотілося втримати б, старе-добре тане у розчині незрозумілого нового, важко так жити з тим у симбіозі, навчатися користі мутуальної доброї й злої долі, зелені пагорби й виразки чорні... чорні... засади майбутнього чорнозему, сподіваюся, закладає пульсація болісна в скронях...
Обкладинка: я + MJ
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/11/xsimko_a_close-up_photography_of_the_tombstone_with_a_small_nau_b76269e2-5c57-411f-b96e-618a35cff5d5.png)
Скінчився подих, звук не пестить вух відтінком твого імені, але тремтять на шкірі волоски – твоєї флейти дух карбується малюнком префронтальної кори, у мушлі кістяній шелестить у колосінні дня нового гук усіх, що видихнули...
Обкладинка: я + MJ
Запліднений хаосом,
перлиною вагітний живіт
конторціоністки святої,
світло з неї на собі відчує
темний світ, тож муситиме
відростити око, принципово
нові проступають з нічев'я
форми, колобродять шляхами
любитви, аж поки не родять
квіти у центрі кола, куди ніколи
не проникне слово, тільки
пагони нейронів тріпотітимуть...
Обкладинка: я + MJ
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/10/xsimko_a_multistorey_city_with_hundreds_of_floors_a_street_divi_ea7a9974-2eb2-4529-b9f7-429fd93c340c.png)
Довгоочікуваний дощ
атласним шепотом
турбує ніч, вальсує
флегмою вздовж
ліхтарів хмільних,
веде на вулицю за
руку жовтень…
Обкладинка: я + MJ
Ані планети "Б", ні часу "Б", багатовимірна спіраль – блакитна мрія, тут і зараз, б'є́мося об стелю, кульбаби у пітьмі, і Сонце нам завжди́ у перспективі вже протягом десятків поколінь, малюємо його в пилу кривими лініями, стигнуть плани у сталевім зернятці терпіння, у надії, що вода крізь парость виточить каміння, і гратиме арпеджіо проміння на стомлених без-сонням віях під ковдрою весняних днів...
Обкладинка: я + MJ
Космополітизм – намагання прив'язати видерті вітрами корені, на мову серця лягає ще мова легень і хрящів, сидиш і зважуєш на аптечних терезах поезію, скільки усмішок треба, а скільки сліз, як сказати про руки натомлені, очі зболені, про смерть, від якої втік коридором плоті й крові тих, хто не схотів утекти, в шумі засудження і прощення, з індульгенцією хворих колін, заради Родини, всі на війні цій заради Родин, і я знову не знаю, чи являю собою достатньо міцний тил, раз уже так сталося – йти по життю в ар'єргарді, чи гарно вивчив посадові інструкції, одне зрозумів – не мовчати важливо, обережно збирати намисто слів і вдягати його на час, який нас поглинає, сплітати прикраси з полину хоча б на узбіччі, хоч би на кілька нот аби переважити смак нещастя у піднебінні, домівці віршів...
Обкладинка: я + MJ
Засоби деконструкції форми: зброя та переробка, порушення цілості в ім'я іншої цілості, у якій, втім, тебе вже не буде, принаймні ще жоден не надіслав повідомлень із вічності поза тимчасовим домом, вростаєш, летиш, чуєш, плачеш, радієш, шумиш, любиш, любиш, але відлітаєш з осіннім вітром листям, що поступово стає пилом, я споглядаю цей вихор, він залишає шрам у моєму нейронному полі, зі шрамів складається мандала, з крику складаються співи, краса, намальована лезами, споруда, збудована деформацією, (бо творення – база) на шкірі мокрій розпускаються квіти лишайників, кістки розмовляють з грибами, адже міцелій – середник між тваринами і рослинами, будівничий протеїнів, останньої точки, де ти зупинишся, де не лишається слів, свобода невизначеності пропонує шлях навсібіч, розхристані стріли хаосу, розп'яття назад ув обійми, чи вийде?.. ...чи вийде?..
Обкладинка: я + MJ
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/10/xsimko_a_photo_of_a_man_and_a_woman_wearing_pixel_camo_exoskele_13f176a8-8001-4f16-b273-78514db8c00e.png){kind=tracking}
Вони забрали дітей з наших рук, рев потворний з боліт спонукав підійматися, йти у морозний туман, не мало значення, чи ти батько, чи мати, про́клятий час настав, удруге настав, услід нашим зграям дивляться обмежено придатні й непридатні, збирають по краплині краплини, поки незалізні люди вкладають цеглину за цеглиною у стіни палацу свободи, зашиваючи їх іменами, розписуючи склепіння любов'ю, яку ми нездатні збагнути, лише уявити — до плакатів з великими фото біжать відібрані у них діти — і подеколи навіть не хочеться згадувати про вагу тягаря днів прийдешніх, непридатні й придатні обмежено, тимчасово переміщені й депортовані — повзуть у майбутнє кротами вслід за сліпучими іскрами, тримаючись за сподівання, одягнуте в піксель...
Обкладинка: я + MJ
Фішка ланцюгів – що більше підіймаєш – більшає вага, бо ще і ще ланців здіймається угору, допоки під тобою не починають тріскатись опори, з темнОти віків одна за одною витягаються на світло відтяті наші голови в'язанками списків, і здається, що вольним не видно ніц по той бік колючого дроту, ним заражено храм свободи, на ідеал моляться обличчям додолу, і тільки той, хто зможе витягнути ланцюги, побачить дорогу вгору, до непізнаних досі степів, боги, які ж то потрібні м'язи на спині, аби втримати погляд, тягнути доведеться поколіннями перелогами долю, лупати скалу, рвати тіло до бою, зі слова відливати у формах мечі, знаходитися за межами болю, але сталити дух, комусь летіти, а комусь повзти, комусь прозріти природу волі, комусь покласти камінь на розі, на якому зведуть мости до силуетів мрій на обрії, коли торкнуться пальцями одне одного еони на мить...
Обкладинка: я + MJ
Цей вірш не приурочено до Дня Захисника і Захисниці. Не люблю і не практикую “вірші до свят”, навіть коли саме свята надихають (стається і таке). Проте цей конкретний вірш написано з роздумів про людину, яка загинула, захищаючи свою землю і те, в що вірила, про те, як нестерпно багато стискається пекучою точкою в нестерпно малому відрізку часу. Це не до дат, а до того, що поза датами.
Безодня в зіницях людини на вістрі патрона, готового підкоритися злобі потвори, – безодня у погляді того, кому уклонилися гори поважно, провели церемонію коронування в герої, гуркіт смерті вірвався у браму, і довго стелилася хмара храмом, кавалькада ворожої хоті, розчепірила гострі кігті до осяйного його́ трону, доторкнулася, та закрилася мить, мов долоні, на очах його́ молитовно, і стріла крізь вологий та сірий саван розчинилася у блакиті...
Гострить сонячний кут,
стрічки темні тне, між деревами
гусне смолиста повсть, загортає
душу, сиротою несе, жебонить
мати-й-мачуха колискову, в долоні
з леза стікає мед, терпнуть ясна
від нього і в тім'я б'є, розкидаєш
обійми до цілого неба, поцілує, у
вилиці холод наллє, розтечешся
соком із кавуна, закарбуєш цукром
чарівну мить, помахаєш з дякою
літу вслід, шелестіння стрічок
пророкує лід...
Обкладинка: я + Midjourney
Загалом я не є фанатом підбивання підсумків, але насправді ця штука потрібна, не для марнославства чи самознеславлення, а для того, щоб не забути, що відбулося з тобою за певний період часу, зокрема – чого було гарного.
За літо в мене активізувалося літературне життя. Був слухачем і був читачем. Незмінною творчою супутницею і стимулятором на цьому шляху була Діана Веллс, її ім’я в цьому звіті звучатиме багато 🙂, адже без неї багато подій для мене взагалі не відбулися б. І це не перебільшення!
Наприкінці травня виступив на читаннях в рамках заходу “86. Маріуполь”. Запросив туди Макс Грабовський, який зараз служить у лавах ЗСУ.
Слухав і фотографував Діану Веллс 17 червня, на її сольному виступі в Бібліотеці для дітей ЦБС Шевченківського району.
Познайомився, підтримував і фотографував коліжанок Діани з творчої групи “Неспілка”. Окремо з деякими неспілчанками побачилися ще на сольнику Діани, але повноцінне знайомство сталося вже на Книжковому арсеналі, де знімав презентацію їхньої дебютної колективної збірки “Неказки”. Також підтримував їхню презентацію в книгарні “Сяйво”.
28 червня зачитали з Діаною програму “Танки та Груші” в галереї “MODI”. Можливість виступу здобула саме Діана, вона перемогла в “Поетичній дуелі” клубу Андрія Рассказова-Ковалевського. Після вечора він запросив позмагатися з іншими поетами і поетками в Клубі поетичних дуелей. Хоча я побоювався конкурсної теми в творчості, Діана мене копнула, і я погодився. 🙂
Читав на “дуелі”, під час змагань познайомився з крутими поетами та поетками, зокрема, Оленою Степаненко, надзвичайною поеткою. На жаль, не потрапив на її вечір та не встиг придбати її книжку з накладу.
Знову ж таки, на “дуелі” знову зустрілися з давнім знайомцем Юрієм Дубинським, який розповів, що його проект “Немає меж” зміг зібратися попри воєнні обставини, і буде виступати в серпні.
В серпні ж і побачилися знову, вже на концерті.
А перед тим, 2 серпня, побував на поетичному дуеті мами й доньки – Марини Цілуйко та Артилерії, що стало новим прекрасним знайомством і чудовим досвідом.
У перший день осені 2023-го знову читатиму на дуелі в MODI, а 5-го вересня у нас із Діаною знову буде дует, у галереї “Лавра”, в рамках заходів від Маріупольської міськради “Маріуполь нескорений”. Наша програма матиме назву “Метаміста”.
Прокинувся серед ночі – второпав, що щастя в палітрі завжди має чорний колір, щемкий відтінок уздовж рожевої шкіри скоринки садна, що поволі загоюється, автограф самсари, чий принцип "сама" підіймає над хмари у кедах картатих, не значить, що мрія важка, відповідний двигун значить спроектувати, його рівний гул сповиватиме мантри в шумах турбулентності з рота у чорній помаді, з ознакою птах розтинає крилом жах життєвої правди, і крапає кава у філіжанку й зігріває дух ароматом...
Прапор вічно далекий такий майорить аж на лінії обрію маревом двокольоровим, міраж, мотивація вічно йти чи повзти, чи лежати у напрямку, озивається волею, долею, болем, зі смаком надії ілюзіями, приводом стати героєм, приводом для роботи, приводом озиратися, коли викине вітром за борт у сиротливе тепле море, де не так багато залишається свого, шлях до стягу - коловорот посівних, коловорот городів і трикутних на них людей, гарних і не надто, добрих і не дуже, дужих духом і таких собі, звичайних, розлетяться всі, рано чи пізно, тіла пелюстками та попелом, а пагони залишаться, пагони - поручні душам триматися, щоб не покинути вирій, де б не тріпало їх течіями атмосферними, прапори майорять серед оплесків інших полотен з інших ландшафтів, під Сонцем одним...
Обкладинка: я + Midjourney
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/08/photo_2_2023-08-12_16-43-22.jpg)
На кожному нашому мертвому заповіт: "Ми жили, а ви - ні!" Недовго, можливо, а все ж: "Ми жили, а ви - ні!" І скільки б тонн горя не волокли, хто залишився дихати, послання незмінне: "Ми жили, а ви - ні!" Скількома б ракетами не тамували безсилу неситість криваві роти, та не заллють пекучу свідомість, що ми живі, а вони - не-живі...
Обкладинка: Midjourney і я
Зґарди дряпають голу шкіру, немов кошеня оксамит, проступає вишивка з льону на тіло, і шипотом хвої у тілі шумить, з бережечка надійного гуляти навшпиньки між нечистої сили вабить сопілка в вечірню блакить, розтинає пізнання одіж відьми, і по той бік відомого бачить світ...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2023/07/abstract-fire-desktop-wallpaper-blue-realistic-burning-flame-image.jpg)
Отці не повинні були б іти... ...так, я знаю, є ті, хто воїн, але досі на плечі тягарі клав мир, і безліч із чоловіків ставали будівничими, вчиняючи опір, безнадійні танцівники в колі остова вавилонської вежі, недобудованої... ...війна увірвалася у ранковий спокій, здійняла на ноги й примусила бути героями, або тими, хто тримає їх, у тіні, або тими, хто тримає тих, хто тримає їх, невидимими, або тими, хто зломлений, і віднесений вітрами жорстокими на узбіччя... ...отці не повинні були б іти... Отцям треба було би лишатися вдома, отців потребують доньки й сини, дружини потребують чоловіків, так, я знаю, є ті, хто воїн, кшатрії підписали договір із долею - танцювати з мечами, відчувати мир на гострому кордоні існування, граючись із вітрами жорстокими, не цураючись бути героями, не зважаючи на ціну громадського спокою і паразитичної полови, вони знають, вони завжди знали - війна повертається, війна не зникає надовго, жага, що спить, прокинеться обов'язково, монстри проїдять прохід у всесвіт крізь персони тиранів, мацаки й зуби впустить у вікна нашого кола недобудованого, примушуючи будівничих кидати матеріал будівельний у ракшасів морди... ...отці не повинні були б іти, отці закручуються в хороводі пилу й брил... ...на узбіччі, я сподіваюся, якнайбільше з них повернуться додому зі щитом, і на світанку підуть на роботу, й повернуться з роботи ввечері - гратися з сином і донькою, кохатися пекуче з дружиною, позирати з вікна на Вавилон, що поволі здіймається вгору, що поволі стає космічний ліфт - із безодні в безодню, на землі, убезпеченій від війни, перетвореної на попіл...
Мовчання ввібрало
смак усіх осілих дихань
із текстури каміння, звір,
що наповнює собою
геометрію стін споруди
після смерті її, дзвенить
мовою змін у тональності
тінітуса, послухай-послухай,
так звучать хвилі майбутньої
вічності на кінчику вібриса,
що лоскоче вушну мушлю,
коли пантера пірнає
крізь тебе у відкинуту тінь,
потойбіч непорушності...
Грім засвідчує злам простору,
конусом час ятрить пергамент,
забиває твою ДНК у камінь,
кам'яні могили – німі скрижалі –
тепер оживають, кричать, кричать...
вишивають на тілі пострілом, пострілом,
очі твої роблять смертоносними,
я так сподіваюся, так сподіваюся,
що громовиць у твоїх руках на всіх
вистачить – нас і їх, проти й за,
і хоч би лабіринт натякає на те,
що виходу звідси нема і не буде,
надія сама сумна все-таки нудить,
і над безсиллям триває твій біг,
у стінах знаходиться лаз, поза
межами віри, на звичці одній і на
гормонах наднирковиць, на жіночій
логіці, на інтуїції, на чарах чи ще на
якій нісенітниці, (one shot – one kill,
no luck, just skill...) тягне вперед
войовниця потяг, повний баласту,
повний любові, повний тендітного
м'яса з кров'ю, якій хочеться
циркулювати, а не проливатися,
повний прагнення цілуватися,
а не вмирати, бур'янів повний,
яким зростати б, а не валятися
й сохнути осторонь траків потворних,
на зболених твоїх долонях, на
хвацьки всміхнених устах твоїх
зашифровано те, заради чого
в серці те, заради чого все оце...
Кожен, хто дружить
із гравітацією,
робить це по-своєму,
сангвінік сміється,
вгору гне брови стоїк,
відкриває тренажерку
Сізіф, літає романтик
(поки вирує Європою сифіліс),
з гравітацією дружить мармур,
з гравітацією дружить біцепс,
з гравітацією дружить математика,
ховаючи виміри в складках мантії
Піфагора, Архімед, маючи точку
опори з гірчичне зернятко - звертає
гори, друзі гравітації святі
утворюють акреційне коло,
міофібрилами вздовж ліній тяжіння
грають космічні акорди,
білкові грона над безоднею,
станової тяги мелодію
зірки, що сходить
радіацією Хокінга...
Я був стовпом –
облущився, тростиною
був – надломився, був
травою – похилився,
пелюстки тікали ген
за вітром, став зернина –
висох, став клітина –
наді мною перспектива
– безкінечний купол
синій на руках великих
сильних, так хотів
допомогти їм, так тягну
маленькі вії, як не зможу –
стану вірус, парочкою
протеїнів, на собі нестиму
гнозис складовими краєвиду,
напрямком, авжеж, у вирій...
Порожнина храму повна шепоту – шурхочуть руки вздовж стіни, шукають палімпсести істини в кривому самородному люстрі, вкоріненому в тілі бога – одвічної німої чорноти, густа пітьма нуртується в утробі, блукає промінь, не відóмий, куди‘ йти‘ під тиском наміру мозаїка складається потроху, формується вогненне коло, в центрі – ти, з реальності зникають слова шви, розмову тягне горло в унісон із гладдю пустоти... у порожнині храму вже давно нема нікого, лиш попелові брижі кам'яною підлогою...
Струменять у часі
ймовірності, питаннями
зав'язані у ганглії
у скринях черепів,
вібрують будуваннями
й руйнуваннями, і
закороткої тривалості
польоту жаль болить,
не стане гнучкості
суглобів обійняти все,
від виднокола відтинає
долю, маршрут печаті
накидає тінь – амінь!
– оглушливо лунає дзвоном
у нестерпній легкості
склепінь...
Генетично поторочена
червоною чумою лялечка
виштовхує назовні
потворного мотиля,
чи вдасться колись
ужитися з травмою?
Історія ніби щораз
дає шанс переродитися,
але разом з тим усе
тяжча на колі гончарному
глина, глизява, розпливчаста,
скидається на блювотиння
з нутрощів Кроноса,
замучена кількістю спроб
породілля, вже дивиться
осоружно на живіт свій,
блюзнірськи плодючий,
авось народиться серед
усіх відчайдухів нарешті
той, хто відітне потворному
богу крашанки, й розімкне
страшний сон, і на вітрі
колихатимуться коси ДНК,
такі щасливі й вільні,
й подих тектиме з грудей
у крила махаонів...