О Доле, моя нелюбове!
Як миритися нам із тобою
в одному човні, ув обіймах,
наповнених болем, із боронами
на чолі й сивиною у склі води,
залегкою душа впала на терези,
заблукала серед героїв, що
за обрій пливуть уві сні...
О Доле, моя нелюбове!
Як так сталось, що ми на війні?
На щоках так багато солі,
немов ти підмінив "Артемсіль",
на щоках так багато історій,
прочитали б уста чиїсь,
завтра зяє над нами безоднею,
журавлі їй співають пісню...
Обкладинка: Unsplash
Повзу вздовж берега,
у кожній рисі заховалась
тінь, і кольори все більше
осоружні, вгору холод
коле єпитім’єю зруйнованого
дому, без основи, невагомий,
незначущий, в рівновазі
між душею і піском, з мішком
ретроспективи за плечима,
долоні тонуть в міопії
годин прийдешніх, творить
сон із глини чорної щось нове,
щось інше, ніж досі було,
тепло лишень буде пізніше,
ще перевинайти треба тепло,
хотілося пошвидше б, бо
не знаю, скільки випадкових
чисел зіграють на руку, імлою
затуляє зір, зникають мовчки
орієнтири й мир слабким
дитям на пуповині мрії
надіється пустити крону,
попри хвилі, що ковтають
сліду мойого письмо…
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2022/12/15493437_1504353206259372_3367180271129985640_o-scaled.jpg)
По вуха в минулому,
чорні обійми майбутнього
обіцяють відрізати пуповину,
й тоді експонати в музеях
не викличуть більше сліз,
соляні сталагміти міфів
відломляться й забудуться
в тінях, лелека вивільнить
крила з гранітних брил, і
за ним полинуть душі
з темниці у серця на дні,
ґрунт попереду, білий-білий,
зачекався уже чорнил,
сліди плутатимуться в літери,
з літер виллються траси рядків,
свистітимуть електромобілі ними
до метрополісів нових надій…
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2022/12/marin-tulard-ezr0qZPz2cc-unsplash.jpg)
У мушлю долонь
дістається камінь,
тертя любові
того, хто в мінусі,
іскри заради
крихітного полум'я,
борошно заради
кавалочку хліба,
лискучі мозолі
лискучий перл
полірують зрештою,
пухирями
міряється час
і зморшками від болю,
й стрілами сивини
поперек кольору,
все, що вийшло
з розуму у красу,
тепер усмішку
судомить, таку ясну,
як погляд солдата
в осінньому шанці,
як погляд дитини
з деокупації, як
німб над батьком
із донею на руках,
як світло в обличчі
дівчини, що птах
у бетонному храмі,
гудять секунди
в стиснутих зубах,
кульгати важко так
у невідомий шлях,
втираю в скроні
оптимізму сніг, і
вірю всупереч
розчавленому серцю –
часу біг веде до перемоги,
у шелестінні оплесків
ході лискучих брил,
до фініша докотиться
і перл маленький мій,
тихенько сяде тінь його
долонь на місце між зусиль,
метелик сірий і німий…
Photo by Marin Tulard on Unsplash
Я хочу навчитися
кричати про своє
життя, знати б –
кому, бо за урвищем
краю душі ані бога,
ні публіки, море саме,
лише море, а морю
що моя амор, що моя
морі – все єдино, шум
одвічний, атомна стихія,
по собі сама воднем
космічним віє, та
мимохіть надіюся, хоч би
дотично, існує переправа,
і Харон мій лемент сприйме,
плече долонею шорсткою
стисне ніжно:
"Ну, дитино, ну, я знаю,
знаю, вірю, але послухай,
вічність дбає про нас всіх
у безкінечному зусиллі,
тож, як не на Землі, так на
Кеплері 438b колись
чудова буде мить...
а може, й дві..." і ми
спимо вже у човні, надхненні
та поранені, шляхом до
наднової зірки й чорної діри,
певні у сні, з якого новий світ
постане – встигли
головне – тому і тим, кого і що
любили, цей факт засвідчити,
а отже спалах наш осяє шлях
новій весні, зігріє пагони нові
в сузір'ї мрії... а отже недарма
кричав... і недарма боліло...
Обкладинка: NASA
Рідина з віч,
з неба впав нерв,
і повстав ґрунт,
як мені тепер
із усім цим бути?..
Споконвіку сміх,
споконвіку січ,
споконвік шубовсь
ув осіннє листя,
і не встати більш,
з усмішкою й ні,
обруч й самотуж,
ти тепер найближч
до хмарин, що на них
забував позирнути,
ех! чує тільки ліс вже,
повзе знизу лагідно
вгору сутінь, наче
равлик схилом старої
Фуджі, значить мій горбок
теж гора є трохи…
Вокзал – розчахнуте вікно,
з нього протяг тягне з фронтів,
тривожить тили, підхоплює
декого листям й уносить у
горнило обрію, щоб зробити
щось надзвичайно міцне з них,
але так часто повертає холодним
терпким чаєм, що застигає в
соляну скрижаль і тоне у
шумовинні вздовж берегів я
того, хто вертається із
засмагою пекла на щоках,
продублених мареннями степів,
хто проковтнув отруту полинову
і пережив лихоманку свинця...
...вокзал – розчахнуте питання
небуття й буття, гримить історіями,
мерехтить пікселями на ескалаторах, її
і так важливо, що в натруджених
руках знов кавалки гіркавого тепла
зігрівають серцебиття у затяжних
дощах, й непевно та сором'язливо
парость розгортається на згарищах,
поміж сомнамбул у рутинних снах...
Обкладинка: Unsplash
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2022/09/IMG_20220918_141850_264.jpg)
Рівно з землею,
за межами болю,
я так сподіваюся –
буде спокійний
сон, як єство твоє
проростає в корінні,
щоб із хмарами
розмовляти знову
згодом, і як би не сіяли
поле злом,
а зійде рядно
кольорове згодом
знову...
...і навіть коли
вже забудуть
про все і про нас,
снами будемо
в хвилях зіркового
наміру, й кожний
кришталик солі,
що колись упав з ока,
і кожна любов на весняних
гілках буде нами
знову... згодом...
Тисяча "ні"
закарбована
на стіні,
зажурено
дивляться на
захід соляні
стовпи,
їхнє сонце
назавжди сідає,
і я відчуваю,
як вітри зими
мене щосили теж
розвертають туди,
ледь пручаюся,
шкребу на камінні
благословення,
без віри, без надії,
на жаринці любові
та декількох
лікарських засобах,
всім, хто може,
просочуйтесь
у щілини, утворюйте
тріщини,
вбирайте кульбабами
зоряну благодать
потойбіч,
ваш кожен рух –
корпускула дива,
в долонях плекайте пух,
проходьте сміливо
крізь мур у
шумовиння квіту,
де ховаються
співи в очікуванні
губ…
…минуле згорає,
лишаючи сіль
вам на хліб
у добру путь…
Photo by Nicholas Barbaros on Unsplash
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2022/09/belinda-fewings-6OFlYKV6XcU-unsplash.jpg)
Хто в пікселі – кидає виклик великій несправедливості випадку, розв'язаного виєм протягу крізь неситі ворота мороку, скільки зможе тут воля втримати шал залізного герцю степом, в ДНК тріпотять молитви й постають з ними поряд мертві, кількасот років плетива віршів, кількасот років креса намірів, у змаганні сліпім спіралей, у терті плит літосферних, я тихенько в душі благаю, щоби між усіх мультивсесвітів той знайшовся, де всі вертають, всі вертають домів живими… …тільки злого покута тягнеться уздовж пагорбів дикими квітами…
Photo by Belinda Fewings on Unsplash
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2022/07/kevin-doran-3d-cYZHLu7c-unsplash.jpg)
Спорожніло,
довго тліло
ще до того,
як пробило
оборону й
підпалило
видноколо,
око викололо,
розмололо,
тільки скелі
вийшли з
жорен, скелі,
вибрьохані
фаршем із
планктону, хто
не встиг
зростити хорду,
розгубився
на узбіччі
металевого
потоку, повз
у темряві
навпомац,
в обгорілім
полі "потім",
полі аж
до горизонту,
полі розміром
у долю,
з неба гупає
питання
щодо того,
що є домом,
під оглушливим
зізнанням
свої справжньої
природи,
хоч би стало
між уламків
тління в грудях,
щоб зігріти
пуп'янки
малого завтра,
під важкими
рюкзаками
в небо строєм
йдуть герої,
їм услід
понад утому
наші руки
мерехтять, і
кожен трохи
на долонях
згодом донесе
багато,
скелі в небі
ставлять купол,
відсувають
мить останню,
ми – розбурханий
мурашник,
ледь живі,
жарини тягнем...
...ціль не видно,
тільки напрям...
Обкладинка: Unsplash
Полеглі лягають
у трюм черепів,
важким тихоходом
вертають додому лінкори
живі, мовчання поряд
між ряд(к)ів маршує,
шепоче на пікселі пил
історії, яких до кінця
не збагнути, між сотень
жил, омертвілих з напруги,
тонкі одинокі нитки
тягнуть руки на кросна
обіймів з утомлених тіл,
секунди сплетуться
в години, години в дні,
як рубцові тканини
сплітаються на безоднею –
мости над загибеллю,
над неможливим – усім,
зі щитом й на щиті, шлях
у завтра крізь ніч
квітам польовим
на руках у того, хто дихає...
Обкладинка: Unsplash
Доньки-метелики
плескають крильцями,
вчаться між квітами
танцювати, здіймаючи
сонячний пил, замурзуючись
у нектарі, дзвенить їхній
сміх під зеленим склепінням
священним хоралом, малесенькі
стріли злітають у довгі-предовгі
параболи, обличчям до шторму,
без страху, озброєні всією
можливою правдою, на яку вже
були ми спроможні, махаємо
їм услід руками й махаємо віями
мокрими…
Скільки треба енергії,
аби наважитися на звук,
на крик, скільки треба -
для слова?.. Кожна подія
губиться у глибині шахти
чорної, і там - горить,
підкошуючи ноги, одягаючи
мішок на голову, в цій
пітьмі щезає горизонт,
і ти стаєш точка в утробі
болю, одне прохання лунає
тоді в молитовному білому шумі -
витримати… витримати…
витримати…
На шиї край,
і жодної бравади,
лиш сум лишає
мокрі плями
на узбіччі, поки
суне караваном
час, і шанс малий
устигнути достиглий
плід відчути в грудях
тане з кожним днем,
замало слів, замало
віршів, мало заклинань
і закликання падають
у тишу, знань нема про
потойбіччя, припущення,
що просто клацне вимикач,
і ніц не буде турбувати,
милосердя кожній тварі
дарунок від здебільшого
байдужого життя, та як
лежиш, і бачиш, як
летять птахи під сині
хмари в розпашілих
променях, то хочеться так,
щоб можливо бу́ло потім –
перезавантажитися…
Photo by Rohit Choudhari on Unsplash
Любити Батьківщину
не вийде по-своєму,
чітко доволі умови нам
ставить історія, доля
обвугленим хлібом
чорніє на рушнику, я
не смію торкнутися, бо
насправді не знаю, чи
витягну цю вагу, але,
на жаль, не цікавить
усе, що маю й пропоную,
девальвація біографії
відбувається за секунду,
металевими привітаннями
снарядів чужому ґрунту,
все стає чорно-білим,
розфокусовано каламутним,
між "бігти" і між "горіти"
не лишається місця "бути",
дні минають у титрах загиблих,
у безумовній вірі в перемогу,
дні минають в сумнім борінні
підійматися до роботи,
я заплющую очі й крокую
перелякано в темряву,
хліб твій черствий і димний
скрипом в роті підказує напрямну…
Photo by Thomas Griesbeck on Unsplash
Губ дуга благословенна...
...та що далі - довша тінь -
тяжіє тягарем до вишкіру
і плачу, похитнувся - опинився
за дверима, в пустоті сліпого
все одно, майже упав, а руки
викинув, аби штурхнути брилу долі
з тими разом, хто на шкірі лиш
слабке тепло, хто лиш надія
на уламках мрії, в світлі цього
можна животіти, тягни-штовхай,
аж поки не зрівняють м'язи горизонт,
а далі, хтозна, може й буде на обличчі
райдуга, коли навчиться танцювати
дощ із сонцем лінді-хоп...
Обкладинка: Unsplash
Кривизна гілок, що простір тнуть наосліп – сум пісень твоїх, намальований костуром поступ до розквіту, де суперсиметрія розгортає рівняння любові на кроснах, і з нього крапає нектар...
Розлам в основі храму диктує естетику кричучої нави з бетонних блоків, колаж недбалий, війна – літургія, кісток ламання ритуальне, в пошуку правильного зрощення частин існування у тілі щастя – на вівтарі, філософування молотом, дзвін важкий підтримує тривогу, любов – батіг, любов – єпитим'я, любов – з окопів під кулі, любов – укриття, любов – трамплін аж до бога, а потім – пам'ять про світло, як пам'ять у тиші про ноту, ятрить склепіння храму кривого, мов стовбур дерева на скелі, якому відкривається холодна висота нестерпною наготою...
Photo by thom masat on Unsplash
Тіло плівкою повзло доісторичними ландшафтами, мільйон разів загинуло, будуючи тендітну здатність бути, шкірилось у спробах усміхатись, тримаючи себе докупи, тіло з вихору тисячоліть несеться зграями і табунами, монтуючи все кращі органи, аби міцніш реальність обіймати, іскрами до неба спраглі "я" звиваються й зникають з виду, але я безсило сподіваюся, бодай у снах, та все-таки тривають... ...лунає кавалькада, марить шлях туманами ще ненаписаного завтра, довіряй чуттям, веди буремну воду попри – далі... буде товша плівка хай...
Photo by Alexander Schimmeck on Unsplash
Платівку заїло,
знімаю голку,
сиджу у тиші.
Так жаль музики,
але їй потрібно
колись закінчитися.
Уявлення про перманентність
обернулося заїданням
духовного механізму.
Я просто стою
перед розчахнутими дверима
і ніяк не можу увійти до них...
Обкладинка: Unsplash
І. Пригрібаю до серця дні, лискучі перли всього, що відбулося, якщо якесь призначення і є мені, то це збирати цей коральовий архів чарівних пустощів орнаментами спогадів уздовж плівки нервової, аби з дискети мого тіла усе згодом перенесли на SSD Землі, ІІ. я бога б вигадав лишень для того, щоб комусь було те все дивитися, й ще Він був би монтажером, щоб у фільма стався хепі енд, бодай не з першої же спроби, бодай із тисячі повторів, але все-таки… …бо кожен спалах щирої любові вартий як не перемотки пам'яті до миті, коли все пішло не так, то воскресіння та god mode'у кожній героїні та герою кожному, щоб завершився шлях, і безліч спогадів чудових кружляли б нескінченно довго в чорну зіницю Її ока, танцюючи на акреційних променях…
Обкладинка: NASA
Ти повна барвистого світла,
я хотів би, аби не втратила ані сльози,
окрім щасливої, оточити тебе суцільною
силою, подарувати любові крила,
розмахом, як у "Мрії", яку неможливо
спалити, бо вона розлітається з вітром
насінням, і знову квітне, ти – диво
із самої глибини нашої взаємодії,
де, попри всі буденні тягарі, ми є більше,
відлите у смертні глеки, аби залишити
в щоденнику бога вірші, аби залишити
сади на Землі, якими ти будеш бігати
і сміятися безліч весен у безмежному
майбутті…
Пливуть над містом оповіді стін, звучать дими, течуть шляхами спогади, сльози скрипки вздовж струни – смичками голоси історії провадять – контури домівок з небуття витягують у сни за руки під час рятувальної операції пам'яті – в ім'я виживання розсипаних я…
Обкладинка: з воєнних знімків міста Маріуполь, звідки я родом
