Позначка: війна

  • […]

    […]

    Вони забрали дітей
    з наших рук, рев потворний
    з боліт спонукав підійматися,
    йти у морозний туман,
    не мало значення, чи
    ти батько, чи мати,
    про́клятий час настав,
    удруге настав, услід
    нашим зграям дивляться
    обмежено придатні
    й непридатні, збирають
    по краплині краплини, поки
    незалізні люди вкладають
    цеглину за цеглиною
    у стіни палацу свободи,
    зашиваючи їх іменами,
    розписуючи склепіння
    любов'ю, яку ми нездатні
    збагнути, лише уявити —
    до плакатів з великими
    фото біжать відібрані
    у них діти — і подеколи
    навіть не хочеться згадувати
    про вагу тягаря днів прийдешніх,
    непридатні й придатні обмежено,
    тимчасово переміщені й депортовані —
    повзуть у майбутнє кротами
    вслід за сліпучими іскрами,
    тримаючись за сподівання,
    одягнуте в піксель...

    Обкладинка: я + MJ

  • Пам’яті Олександра Мацієвського

    Пам’яті Олександра Мацієвського

    Цей вірш не приурочено до Дня Захисника і Захисниці. Не люблю і не практикую “вірші до свят”, навіть коли саме свята надихають (стається і таке). Проте цей конкретний вірш написано з роздумів про людину, яка загинула, захищаючи свою землю і те, в що вірила, про те, як нестерпно багато стискається пекучою точкою в нестерпно малому відрізку часу. Це не до дат, а до того, що поза датами.

    Безодня в зіницях
    людини на вістрі патрона,
    готового підкоритися
    злобі потвори, – безодня
    у погляді того, кому
    уклонилися гори поважно,
    провели церемонію
    коронування в герої,
    гуркіт смерті вірвався
    у браму, і довго стелилася
    хмара храмом, кавалькада ворожої
    хоті, розчепірила гострі кігті
    до осяйного його́ трону,
    доторкнулася, та закрилася
    мить, мов долоні, на очах його́
    молитовно, і стріла крізь
    вологий та сірий саван
    розчинилася у блакиті...
  • День прапора

    День прапора

    Прапор вічно далекий
    такий майорить аж на лінії
    обрію маревом двокольоровим,
    міраж, мотивація вічно йти
    чи повзти, чи лежати у напрямку,
    озивається волею, долею, болем,
    зі смаком надії ілюзіями, приводом
    стати героєм, приводом для роботи,
    приводом озиратися, коли викине
    вітром за борт у сиротливе тепле море,
    де не так багато залишається свого,
    шлях до стягу - коловорот посівних,
    коловорот городів і трикутних на них
    людей, гарних і не надто, добрих і не дуже,
    дужих духом і таких собі, звичайних,
    розлетяться всі, рано чи пізно, тіла
    пелюстками та попелом, а пагони
    залишаться, пагони - поручні душам
    триматися, щоб не покинути вирій,
    де б не тріпало їх течіями атмосферними,
    прапори майорять серед оплесків
    інших полотен з інших ландшафтів,
    під Сонцем одним...

    Обкладинка: я + Midjourney

  • […]

    […]

    На кожному нашому мертвому
    заповіт: "Ми жили, а ви - ні!"
    Недовго, можливо, а все ж:
    "Ми жили, а ви - ні!" І скільки
    б тонн горя не волокли, хто
    залишився дихати, послання
    незмінне: "Ми жили, а ви - ні!"
    Скількома б ракетами не тамували
    безсилу неситість криваві роти,
    та не заллють пекучу свідомість,
    що ми живі, а вони - не-живі...

    Обкладинка: Midjourney і я

  • […]

    […]

    Отці не повинні були б іти...
    ...так, я знаю, є ті, хто воїн,
    але досі на плечі тягарі клав мир,
    і безліч із чоловіків ставали будівничими,
    вчиняючи опір, безнадійні танцівники
    в колі остова вавилонської вежі, недобудованої...
    ...війна увірвалася у ранковий спокій,
    здійняла на ноги й примусила бути героями,
    або тими, хто тримає їх, у тіні, або тими,
    хто тримає тих, хто тримає їх, невидимими,
    або тими, хто зломлений, і віднесений
    вітрами жорстокими на узбіччя...
    ...отці не повинні були б іти...
    Отцям треба було би лишатися вдома,
    отців потребують доньки й сини,
    дружини потребують чоловіків,
    так, я знаю, є ті, хто воїн,
    кшатрії підписали договір
    із долею - танцювати з мечами,
    відчувати мир на гострому кордоні
    існування, граючись із вітрами жорстокими,
    не цураючись бути героями, не зважаючи на ціну
    громадського спокою і паразитичної полови,
    вони знають, вони завжди знали -
    війна повертається, війна не зникає надовго,
    жага, що спить, прокинеться обов'язково,
    монстри проїдять прохід у всесвіт
    крізь персони тиранів, мацаки й зуби
    впустить у вікна нашого кола недобудованого,
    примушуючи будівничих кидати матеріал будівельний
    у ракшасів морди...
    ...отці не повинні були б іти,
    отці закручуються в хороводі пилу й брил...
    ...на узбіччі, я сподіваюся, якнайбільше з них повернуться
    додому зі щитом, і на світанку підуть на роботу,
    й повернуться з роботи ввечері - гратися
    з сином і донькою, кохатися пекуче з дружиною,
    позирати з вікна на Вавилон, що поволі
    здіймається вгору, що поволі стає
    космічний ліфт - із безодні в безодню,
    на землі, убезпеченій від війни,
    перетвореної на попіл...
  • Гроза

    Гроза

    Грім засвідчує злам простору,
    конусом час ятрить пергамент,
    забиває твою ДНК у камінь,
    кам'яні могили – німі скрижалі –
    тепер оживають, кричать, кричать...
    вишивають на тілі пострілом, пострілом,
    очі твої роблять смертоносними,
    я так сподіваюся, так сподіваюся,
    що громовиць у твоїх руках на всіх
    вистачить – нас і їх, проти й за,
    і хоч би лабіринт натякає на те,
    що виходу звідси нема і не буде,
    надія сама сумна все-таки нудить,
    і над безсиллям триває твій біг,
    у стінах знаходиться лаз, поза
    межами віри, на звичці одній і на
    гормонах наднирковиць, на жіночій
    логіці, на інтуїції, на чарах чи ще на
    якій нісенітниці, (one shot – one kill,
    no luck, just skill...) тягне вперед
    войовниця потяг, повний баласту,
    повний любові, повний тендітного
    м'яса з кров'ю, якій хочеться
    циркулювати, а не проливатися,
    повний прагнення цілуватися,
    а не вмирати, бур'янів повний,
    яким зростати б, а не валятися
    й сохнути осторонь траків потворних,
    на зболених твоїх долонях, на
    хвацьки всміхнених устах твоїх
    зашифровано те, заради чого
    в серці те, заради чого все оце...
  • Химери погоди

    Химери погоди

    Ці речі писалися під час потопу, організованого росіянами в Херсонській області. Публікувати їх тоді здавалося недоречним, як недоречним здавався і настрій – такий літній на фоні катастрофи. Воєнна шизофренія як вона є…

    І.
    Червень - афтепаті травня,
    буяння пахощів пірнає
    у сопіння сонне лип,
    трава зітхає, засмагаючи,
    години тягнуться сувоєм
    партитури літургії тихої,
    крокує навою в зеленій
    сукні Літо млосно,
    стигне плід...

    ІІ.
    Як наче Літо
    закохалось в Осінь,
    занадто рано
    свіжістю повіяло,
    ще досі липи
    ноту скрипкову
    тягнуть крізь мить,
    черешні досі
    не дозріли, ми
    не встигли ще
    купити вражень
    за надії, не
    надивились
    на блакить, а
    вже зірки накрила
    ковдра сіра,
    судомить
    позіханнями хрящі,
    волога вовна
    душу заніміла,
    і все всередині
    зимово спить...
  • Варіація на тему Шевченка

    Варіація на тему Шевченка

    Садок вишневий коло хати,
    хрущі над вишнями гудуть,
    ідуть солдати з автоматами
    сльотаву й перебиту путь,
    співають, ідучи, дівчата
    над головою марить прапор,
    роса секунд, неначе ртуть,
    а з нею діти, тата, мами,
    а з нею мрія ще́мить дух,
    а з нею стільки не встигають
    завершити на зльоті рух...
    і осипаються, мов зернятка
    гранату, даруючи містам
    ранкову чашку кави ціною
    наскрізної рани, з якої
    крила втомлені ростуть...
    співають залпами гармати,
    садок здригається,
    але хрущі – гудуть...
  • Львівська соната (у шести частинах)

    Львівська соната (у шести частинах)

    До болю банально зловити поетичний настрій у Львові, але він таки зловився. Місто наповнило голову свіжими образами, повернуло потік свідомості в нове русло, оздобило неочікуваним колоритом. З того шумовиння вийшла “Львівська соната”, віршований подорожній щоденник, нотатки з розмови з містом. У цьому дописі я зібрав усі шість частин воєдино для зручності сприйняття.

    І.

    Довкола Бандери ганяють діти,
    в повітрі ладан і коняччин послід,
    у серці відроджується надія,
    і ятрить серце, і душать сльози,
    було би просто, та надто складно
    із перемогою в'ється зрада,
    іти далеко, йти ще довго, бозна-
    куди заведе дорога, на очі хіба
    натягнеш пов'язку, в руку – костур,
    потроху в мряку підеш до Сонця:
    "Дивися, Тату, квіток так много,
    квіток – багато! Я хочу горку!
    Давай гарати!" – найвища правда,
    достойна храму, бери і тішся,
    бери задарма, для неї сили, для
    неї в'язи, вона вгамує, вона
    розрадить, вона розставить
    нас по полицях, дивись і вчися,
    дивись і вчися! – аби не марно...

    ІІ. ПЕРСЕФОНА

    Важкою ходою
    з двобою виходить
    Весна, на руках Її
    стигмами сніг б'є
    у шиби, та вперто
    з обличчя до неба
    здіймається квіт,
    зосереджується
    на диханні, рахує
    предмети, шепоче
    у гіллі прадавні
    молитвИ, soli Ver honor
    et gloria, пурхають
    рядки, у калюжах
    стопам Її босим
    усміхаються брижі,
    у храмі чекають
    вогні, розливаються
    пахощі – залишилося
    тільки ввійти, і простягнеться
    у безкінечність Її
    стомлене тіло дугою
    до Літа, і нині й присно,
    на віки-вічні, так і амінь...

    ІІІ. ВЕЧІРНЯ

    Чорним диханням час
    огортає споруди у саван,
    перетворює вулиці на
    темну процесію вдів
    зі свічками пригадування
    незабутнього, таємницями
    на кінчиках пальців, ключів
    на губах, історіями
    в сховищах очниць, вони
    пам'ятають пристрасті,
    що штовхали вночі на мечі
    й на любов, пам'ятають
    порушення статусу кво
    пророками й шарлатанами,
    товари услід за грошами,
    обличчя в потоці марнот,
    різномасті марення,
    гомін мов і нот, і дзвони...
    дзвони... дзвони над дахами,
    зходження тіла христова
    у рот прочанина, осяянного
    світлом з висот під куполом,
    де літають архиянголи, замиловані
    лицем Яхве, що зорю ранкову,
    світлоносні, з емпіреїв униз подають...

    IV. ШОКОЛАД

    Плоть Петра відгонить діабетом,
    стікає патокою вздовж хреста
    перевернутого, збирається у
    великодні кекси до греко-
    католицької меси, і кожен
    матиме причастя, кожен
    доторкнеться таїнства
    кишкового бароко нави,
    живописного брюха бога,
    що витягнувся, розіп'ятий,
    під сонцем скупим квітневим,
    з гіркотою в склепінні рота
    від любові нерозділеної, від
    невиправданих очікувань,
    від непорозуміння згорнутої
    книги – розлетілися птахи і літери,
    і пір'я оберталося униз, через
    проміння на портреті сина,
    в долоні складені Денниці,
    який поміж тіней прочан,
    в молитві схилених, стоїть...

    V. LACRIMOSA

    Вага добровільно
    взятої справи стискає
    хребет вражаючим
    тоннажем усіх зібраних
    купи частин металевих
    каркасу ранкового
    світла, від падіння
    тримає лиш скрип
    відпрацьованих строп,
    не існує жодної, навіть
    найменшої, недовіри до
    вашої сили, одне надзусилля
    здійснити вас тільки прошу –
    звільніть накопичене
    море з повік, не тримайте
    грози у судинах нервових
    тканин, хай хмари здійснять
    свою функцію – виллють
    воду й щоками краплини
    вишиють відмітки
    подоланих викликів,
    нехай дощ збереже імена,
    після бою погляд відмиється
    для врочистого відкриття
    побудованого дому Сонцю,
    що закляклі м'язи прогріє,
    й тіло, навчене битися,
    навчиться також – танцювати...

    VI. ПІСЛЯСЛІВ’Я

    Скрегоче кігтями
    у двері понеділок,
    я щелепи стискаю
    мимохіть, карбую
    цвяхом на склепінні
    мить: 9 квітня, 23й рік,
    Великдень, Львів,
    the future is not set,
    there is no fate but
    what we make (c) [si],
    Весна увійшла у Храм,
    хочу вірити в обіцянки
    собі, хочу вірити у
    високий замок з пилу
    в моїм кулаці, що згріб
    на дитячому майданчику
    (ґрунт, гумова крихта
    й кремнію диоксид)
    з останнім снігом
    навесні, залишаючи
    землі слід, у якому ми
    будемо стрибати,
    пізнаючи науку висоти
    у верхівок дерев,
    і приручимо той дикий
    понеділок та будемо ще
    гратися з ним...
  • Львівська соната VI. Післяслів’я

    Львівська соната VI. Післяслів’я

    Скрегоче кігтями
    у двері понеділок,
    я щелепи стискаю
    мимохіть, карбую
    цвяхом на склепінні
    мить: 9 квітня, 23й рік,
    Великдень, Львів,
    the future is not set,
    there is no fate but
    what we make (c),
    Весна увійшла у Храм,
    хочу вірити в обіцянки
    собі, хочу вірити у
    високий замок з пилу
    в моїм кулаці, що згріб
    на дитячому майданчику
    (ґрунт, гумова крихта
    й кремнію диоксид)
    з останнім снігом
    навесні, залишаючи
    землі слід, у якому ми
    будемо стрибати,
    пізнаючи науку висоти
    у верхівок дерев,
    і приручимо той дикий
    понеділок та будемо ще
    гратися з ним...
  • Львівська соната V. Lacrimosa

    Львівська соната V. Lacrimosa

    Вага добровільно
    взятої справи стискає
    хребет вражаючим
    тоннажем усіх зібраних
    купи частин металевих
    каркасу ранкового
    світла, від падіння
    тримає лиш скрип
    відпрацьованих строп,
    не існує жодної, навіть
    найменшої, недовіри до
    вашої сили, одне надзусилля
    здійснити вас тільки прошу –
    звільніть накопичене
    море з повік, не тримайте
    грози у судинах нервових
    тканин, хай хмари здійснять
    свою функцію – виллють
    воду й щоками краплини
    вишиють відмітки
    подоланих викликів,
    нехай дощ збереже імена,
    після бою погляд відмиється
    для врочистого відкриття
    побудованого дому Сонцю,
    що закляклі м'язи прогріє,
    й тіло, навчене битися,
    навчиться також – танцювати...
  • Львівська соната

    Львівська соната

    Довкола Бандери ганяють діти,
    в повітрі ладан і коняччин послід,
    у серці відроджується надія,
    і ятрить серце, і душать сльози,
    було би просто, та надто складно
    із перемогою в'ється зрада,
    іти далеко, йти ще довго, бозна-
    куди заведе дорога, на очі хіба
    натягнеш пов'язку, в руку – костур,
    потроху в мряку підеш до Сонця:
    "Дивися, Тату, квіток так много,
    квіток – багато! Я хочу горку!
    Давай гарати!" – найвища правда,
    достойна храму, бери і тішся,
    бери задарма, для неї сили, для
    неї в'язи, вона вгамує, вона
    розрадить, вона розставить
    нас по полицях, дивись і вчися,
    дивись і вчися! – аби не марно...
  • #мова_стін

    #мова_стін

    Мовчання стін –
    вініл календаря,
    ти вухо притули –
    дослухайся,
    звучатиме шум
    білий голосів,
    плачів і усміхів,
    дощів і променів,
    роками нашарована
    давно забута музика,
    щоденники бажань,
    літописи амбіцій,
    нотатки щасть і
    біблії страждань,
    коштовності, заховані
    у тріщинах, шурхочуть
    шкірою потоки дат,
    концерт для слухача
    раптового і вдячного,
    чия душа несе в димах
    розчинене минуле
    свого справжнього,
    не вдасться залишитися,
    тоді хоча б лишити слід
    в очах того каміння,
    що нас бачить...

    На обкладинці: стіна на Гамперівському узвозі в Маріуполі, моє фото 2019 року

  • Конструкт

    Конструкт

    І.
    Ударна хвиля
    така потужна,
    що вщент рознесло
    шматки по підлозі,
    м'ясо душі на спазм
    тривожний тієї миті
    перетворилося,
    контужена, довго
    вона відходила, довго
    лежала, до підлоги
    прицвяшена, аж поки
    ноги не торкнулися дна,
    і щосили угору ледь-ледь
    відштовхнулася, сутінь
    тривала ще місяцями,
    місяцями ми з нею
    тужилися, збирали
    свій фарш по калюжах,
    складали в наплічник,
    повзли в напрямку світла,
    спаплюжені, скоматожені,
    нікчемні, знічені, лепти
    сипали у піч осоружну,
    і не вірили в цінність
    жесту надто, надія
    лежала задушена,
    тихо звучало "мушу",
    ледь чутно, пошепки,
    несміливо, крізь вату
    важких кінцівок, у
    міліметрі від губ
    прикушених, паливо
    для мандрівки тіла,
    відірваного від ґрунту,
    шипіло, а
    журавлі в небі летіли красиво,
    я дивився і мукав гулем услід,
    хробак біля храму Софії,
    що переповзав через
    власне безглуздя, так
    відбувалася еволюція
    окремо взятого дивака
    в умовах колосальної
    деструкції, коли над світом
    тисячею сонць розквітла
    ІІІ світова, і все одно треба
    рухатися, поки ще пневма
    гуляє грудьми, поки ще
    в попелі сплять насінини
    трави польової, поки руки
    твої готові по змозі тягнути
    лямку в ім'я того, що білило
    досі скроні, пускало хвилі
    шкірою, обіймало зненацька
    зсередини й реготало, й кутки
    губ примушувало здиратись
    угору, і перепливати солоні води,
    в ім'я благословення дивуватись
    присутності, яка пішла з відсутності,
    я молюся кульбабам, аби навчили
    здіймати асфальт на дощенту спаленій
    вулиці, здатний любити може хоча б
    лежати у напрямку мрії, і як виборе
    собі час, зі своєї притрушеної
    мадг'яміки дістане опору для
    важелю свого світу, земля
    обважніє плодом, і як з вильоту
    повернуться журавлі – спів
    дерев їх зустріне…

    ІІ.
    Граційний каркас
    жіночого духу волів
    би присвяченим свободі
    бачити, але колони храму
    ламаються в колінах,
    і вагою стискає птаха
    в грудній клітині, працюють
    жорна сірої машини,
    з живого роблять попіл,
    її вії сивіють від пилу,
    її шкіра темніє від кіптяви,
    її очі лишають опіки,
    крізь коліматорний приціл
    під вихором гвинтокрила,
    каркас худої спини
    приймає удар машини,
    у марній натузі виє,
    повітря отруює димом,
    та не може поглинути,
    тіло, обтяжене крилами,
    поперек горла стає 
    клином набряклого
    серця биття, під тиском
    нестерпним повік я бачу
    опір матеріалу, органіка
    перемагає металеву хибу,
    поглинає й презентує
    Левіафану шлях покути
    в небуття...

    ІІІ.
    Бачу потугу
    твого конструкту,
    рівновагу, тросами
    обв'язану,
    перевантаження –
    завжди – трохи, ефект
    метелика, який надміру
    сяде, змусить стогін з
    арматури, що
    намагатиметься
    триматися попри
    невблаганність фізики
    опору матеріалів, у таких
    ситуаціях органіка завжди
    перемагає, бозна з якої
    глибини дістає ту змогу
    корити волі свою
    татхаґату, стояти під тиском,
    немов – медитувати,
    тріскуча та незграбна йога,
    стояти під тиском – завжди танцювати,
    регулюючи натяг балансирів
    вертикалі, бути єдино постійним
    у постійно мінливому:
    "Це не я – це світ нахиляється
    над нерухомим центром маси!" –
    вишкір мати – настільки залізобетонний
    усміх, що й Сіддхартха позаздрить,
    коли попустить – зберегтися окремим
    файлом, й далі бути хатою
    на семистах вітрах, 
    бути тим, хто рухається
    линвою із зав'язаними очима,
    на показах приладів вестибулярного 
    апарату, шпиль із ниткою червоною
    живої судини вітається з усім, 
    що можливо
    і неможливо, в блакитному ефірі
    на межі фолу...

    Обкладинка: by Tim Hüfner on Unsplash

  • Пам’ятник

    Пам’ятник

    Коли вибухнуло –
    розгубився – контузило,
    стояв наосліп, інертно,
    поки довкола падав дім
    почорнілими рисами,
    ледве проштовхував дзвін
    у голові – біль, ознака живого,
    жаль, що простягнутої руки
    не достало, аби тримати
    давні опори священного
    існування, лишився стояти
    один... ті, хто приходив мене
    втішати й брав для спомину
    кілька світлин, вдячно клали
    на шкіру холодну гарячі долоні,
    цитували старезні рядки, мені
    підказали – я теж опора, отже
    стоятиме купол блакитний,
    висота нездоланна, що б там
    не марили вороги, головне –
    не зламати, хоч би й довго
    у комі знаходилось – головне,
    загорнуте в броню несвідомості,
    згодом – розкрутиться пружиною
    усміху попри гіркоту в роті,
    замортизує тиск на конструкцію,
    чорний шепіт минулого буде
    віршами на мармурі, контрабандою
    до майбутнього крізь контуженість
    мертвих років... я присутній,
    я буду ще, буду... пам'ятник Сковороді...

    Обкладинка: Сергій Козлов/KHARKIV Today

  • Odium

    Odium

    О Доле, моя нелюбове!
    Як миритися нам із тобою
    в одному човні, ув обіймах,
    наповнених болем, із боронами
    на чолі й сивиною у склі води,
    залегкою душа впала на терези,
    заблукала серед героїв, що
    за обрій пливуть уві сні...
    О Доле, моя нелюбове!
    Як так сталось, що ми на війні?
    На щоках так багато солі,
    немов ти підмінив "Артемсіль",
    на щоках так багато історій,
    прочитали б уста чиїсь,
    завтра зяє над нами безоднею,
    журавлі їй співають пісню...

    Обкладинка: Unsplash

  • Прайд

    Прайд

    Я живу із шістьма котами,
    я не миюся майже
    і не прибираю в хаті,
    сил вистачає лише на них,
    корма їм насипаю,
    води наливаю,
    чухаю за вухами,
    і як спати лягаю,
    то довкола і на мені
    сплять вони, прайд
    малий мій, три чорних
    і три чорно-білих
    хвостатих тварі
    збираються в теплі
    клубки, над нами
    ракети та дрони
    літають і вибухають,
    і жити по-хорошому
    нам варто в метро
    чи в підвалі, але ми
    обираємо безрозсудно
    уперто на поверхні дихати,
    в цьому немає ні претензії
    на гідність, ані бравади,
    просто констатація факту,
    що ми такі є між усіма
    останніми, хто виживає
    в країні мрій під розстрільним
    вогнем москалів, і ми також
    глибоко вдячні титанам тим,
    що небо наше на плечах тримають
    ціною колосальних зусиль,
    без бравади, наодинці з усім,
    що витримує іспит на правду,
    даючи змогу вибору – внизу
    чи вгорі зустрічатися з долею,
    і яка вона нас зустрічатиме:
    чи біла смертно, а чи з чорними
    грудьми землі в намисті
    з квітів і розсипаних плодів
    із саду, де сновигають
    й никаються шість котів...
  • Хробак

    Хробак

    Повзу вздовж берега,
    у кожній рисі заховалась
    тінь, і кольори все більше
    осоружні, вгору холод
    коле єпитім’єю зруйнованого
    дому, без основи, невагомий,
    незначущий, в рівновазі
    між душею і піском, з мішком
    ретроспективи за плечима,
    долоні тонуть в міопії
    годин прийдешніх, творить
    сон із глини чорної щось нове,
    щось інше, ніж досі було,
    тепло лишень буде пізніше,
    ще перевинайти треба тепло,
    хотілося пошвидше б, бо
    не знаю, скільки випадкових
    чисел зіграють на руку, імлою
    затуляє зір, зникають мовчки
    орієнтири й мир слабким
    дитям на пуповині мрії
    надіється пустити крону,
    попри хвилі, що ковтають
    сліду мойого письмо…

  • […]

    […]

    У мушлю долонь
    дістається камінь,
    тертя любові
    того, хто в мінусі,
    іскри заради
    крихітного полум'я,
    борошно заради
    кавалочку хліба,
    лискучі мозолі
    лискучий перл
    полірують зрештою,
    пухирями
    міряється час
    і зморшками від болю,
    й стрілами сивини
    поперек кольору,
    все, що вийшло
    з розуму у красу,
    тепер усмішку
    судомить, таку ясну,
    як погляд солдата
    в осінньому шанці,
    як погляд дитини
    з деокупації, як
    німб над батьком
    із донею на руках,
    як світло в обличчі
    дівчини, що птах
    у бетонному храмі,
    гудять секунди
    в стиснутих зубах,
    кульгати важко так
    у невідомий шлях,
    втираю в скроні
    оптимізму сніг, і
    вірю всупереч
    розчавленому серцю –
    часу біг веде до перемоги,
    у шелестінні оплесків
    ході лискучих брил,
    до фініша докотиться
    і перл маленький мій,
    тихенько сяде тінь його
    долонь на місце між зусиль,
    метелик сірий і німий…

    Photo by Marin Tulard on Unsplash

  • [Поема]

    [Поема]

    Зазвичай (за рідкісним виключенням) я не люблю прелюди до поезії, бо твори повинні говорити за себе. Зазвичай (за рідкісним, як виходить, виключенням) я не прихильник крупних розлогих віршів, тим більше, якщо це замах на громадянську лірику, прямолінійну й навіть трохи примітивістичну.

    Тут усі ці “зазвичай” розсипалися. Швидко, але дуже болісно, народилася ця “поема”, як завжди, без назви, лише з умовним позначенням на сайті.

    Її коливає з простоти в метафори й назад, я думав порізати її на окремі вірші, але біда в тому, що воно цілісне. Пошматоване, воно не звучить окремо, всі образи втрачають сенс. Тому доводиться подавати все, як є, з усім простим і складним ув одному флаконі.

    Коли раптом здасться, що воно тупе, просто пам’ятайте, що автору дуже боліло, коли писав ті рядки. Дякую!

    З віком я краще зрозумів хіпанів:
    роби любов, не роби війни,
    роби любов у ліжку й у спортивній грі,
    роби любов на дитячих майданчиках
    і в нічному клюбі на танцполі під біт,
    роби любов публічно й таємно роби,
    аби подолати скруту і по-справжньому
    перемогти – роби, бо невже наскирдовано
    мало на плечі завдань – одному депресія,
    іншій церебральний параліч, третій
    травма, четвертому вагон помилок і
    дно склянки чи зашморг як єдиний
    можливий крок...

    ...і ти не подумай, я не дуже люблю людей,
    в мені теж надто мало є сил, аби всіх зігріти,
    та науково доведено, що зібрані разом крихти
    годують голих, аби були ті, хто згребе їх
    докупи, тож маємо вал роботи, яку не потягне
    один чи двоє, чи троє, чи більше, потрібно
    щодня приділяти хвилину змахуванню зі столу,
    і тоді нам не стане гірше, важить кожне зерно та слово,
    плети довгу косу, щоб легше тягтися з болота,
    клади любов дрібкою на мегатонну, роби один
    міль'ярдний цьомик у щоку, тримай ланцюг рукостискань,
    немов маршрут пошти з посилкою тому, хто
    так чекає, хто хоче дійти додому,
    де б не був той дім...

    ...над містами дим, над містами тяжіє горе,
    караванами тягнуться туди носії любові,
    їхні душі, мабуть, зашкарубли давно, мов кора дубів,
    бо як іще втриматись високому дереву, чиє
    коріння так глибоко у пітьмі, я стою у натовпі,
    що їх посипає просом, весільний почет у червоних плямах,
    такий завзятий, такий бездоганний, дарма, що
    доводиться знову полин м'яти ходою і гіркувати
    цілунками пилу бетонного болю, на полі крові,
    під залізними опадами зі злого рота безнадійно
    хворого роду, життя на біржі обвалене доста,
    щоб часу вартість проткнула небо, мащу обличчя осіннім кремом,
    він махне паленим полімером і листям прілим,
    кожен день кліпає розритими могилами
    і тріпоче пателиків крилами, кожен день монета –
    сила чи несила, кожен день зведення ультранасильства –
    краплина в скарбницю полегшання, кожен день – людина, кожен день – надія, кожен день – дія,
    навчає плакати й сміятися водночас, ні,
    це не шизофренія, це шал інформації мучить
    струни в твоїй голові, з них виходить пісня
    з тим же сумом, що й триста років тому
    спливав уздовж річок в Азовське море, у Чорне море
    й далі, до безкінечності берегів, повідомленням: кожен день –
    хоча б гірчичне зерно любові
    заради веселки усміху такої рідкісної –
    клади долі на ваги, бо біс його знає,
    може, вирівняється колись, навчимося
    гратися без потреби в міністерстві з
    надзвичайних ситуацій, і пісочниця не
    згорить...

    ...я підставляю щоки одним мільярдним
    цілункам сонця, я фотосинтезую молекули
    прагнення жити, і з нього кристалізується
    можливість простягнути руку й на долоні
    розкритій мати змогу поділитись чимось...

    Обкладинка: Unsplash

  • Вокзал

    Вокзал

    Вокзал – розчахнуте вікно,
    з нього протяг тягне з фронтів,
    тривожить тили, підхоплює
    декого листям й уносить у
    горнило обрію, щоб зробити
    щось надзвичайно міцне з них,
    але так часто повертає холодним
    терпким чаєм, що застигає в
    соляну скрижаль і тоне у
    шумовинні вздовж берегів я
    того, хто вертається із
    засмагою пекла на щоках,
    продублених мареннями степів,
    хто проковтнув отруту полинову
    і пережив лихоманку свинця...
    ...вокзал – розчахнуте питання
    небуття й буття, гримить історіями,
    мерехтить пікселями на ескалаторах, її
    і так важливо, що в натруджених
    руках знов кавалки гіркавого тепла
    зігрівають серцебиття у затяжних
    дощах, й непевно та сором'язливо
    парость розгортається на згарищах,
    поміж сомнамбул у рутинних снах...

    Обкладинка: Unsplash

  • […]

    […]

    Рівно з землею,
    за межами болю,
    я так сподіваюся –
    буде спокійний
    сон, як єство твоє
    проростає в корінні,
    щоб із хмарами
    розмовляти знову
    згодом, і як би не сіяли
    поле злом,
    а зійде рядно
    кольорове згодом
    знову...

    ...і навіть коли
    вже забудуть
    про все і про нас,
    снами будемо
    в хвилях зіркового
    наміру, й кожний
    кришталик солі,
    що колись упав з ока,
    і кожна любов на весняних
    гілках буде нами
    знову... згодом...
  • Чорний хліб ІІ

    Чорний хліб ІІ

    Тисяча "ні"
    закарбована
    на стіні,
    зажурено
    дивляться на
    захід соляні
    стовпи,
    їхнє сонце
    назавжди сідає,
    і я відчуваю,
    як вітри зими
    мене щосили теж
    розвертають туди,
    ледь пручаюся,
    шкребу на камінні
    благословення,
    без віри, без надії,
    на жаринці любові
    та декількох
    лікарських засобах,
    всім, хто може,
    просочуйтесь
    у щілини, утворюйте
    тріщини,
    вбирайте кульбабами
    зоряну благодать
    потойбіч,
    ваш кожен рух –
    корпускула дива,
    в долонях плекайте пух,
    проходьте сміливо
    крізь мур у
    шумовиння квіту,
    де ховаються
    співи в очікуванні
    губ…
    …минуле згорає,
    лишаючи сіль
    вам на хліб
    у добру путь…

    Photo by Nicholas Barbaros on Unsplash

  • […]

    […]

    Хто в пікселі –
    кидає виклик
    великій несправедливості
    випадку, розв'язаного
    виєм протягу крізь неситі
    ворота мороку,
    скільки зможе тут воля
    втримати шал залізного герцю
    степом, в ДНК тріпотять
    молитви й постають з ними
    поряд мертві, кількасот років
    плетива віршів, кількасот років
    креса намірів, у змаганні сліпім
    спіралей, у терті плит літосферних,
    я тихенько в душі благаю, щоби
    між усіх мультивсесвітів
    той знайшовся, де всі
    вертають, всі вертають домів
    живими…
    …тільки злого покута
    тягнеться уздовж пагорбів
    дикими квітами…

    Photo by Belinda Fewings on Unsplash

  • […]

    […]

    Спорожніло,
    довго тліло
    ще до того,
    як пробило
    оборону й
    підпалило
    видноколо,
    око викололо,
    розмололо,
    тільки скелі
    вийшли з
    жорен, скелі,
    вибрьохані
    фаршем із
    планктону, хто
    не встиг
    зростити хорду,
    розгубився
    на узбіччі
    металевого
    потоку, повз
    у темряві
    навпомац,
    в обгорілім
    полі "потім",
    полі аж
    до горизонту,
    полі розміром
    у долю,
    з неба гупає
    питання
    щодо того,
    що є домом,
    під оглушливим
    зізнанням
    свої справжньої
    природи,
    хоч би стало
    між уламків
    тління в грудях,
    щоб зігріти
    пуп'янки
    малого завтра,
    під важкими
    рюкзаками
    в небо строєм
    йдуть герої,
    їм услід
    понад утому
    наші руки
    мерехтять, і
    кожен трохи
    на долонях
    згодом донесе
    багато,
    скелі в небі
    ставлять купол,
    відсувають
    мить останню,
    ми – розбурханий
    мурашник,
    ледь живі,
    жарини тягнем...
    ...ціль не видно,
    тільки напрям...

    Обкладинка: Unsplash