Дитятку, не вір ані рясі, ані краватці, також беретам і гучномовцям не вір, стеж за руками – в кишенях ножі ховають, і мед на губах їхніх вкрадено в бджіл, побачити на тарелі жадають засмажені крила твої, підсувають цукерки, намагаються обійняти, заносять за спиною мацаки – застосовуй знання від мами з татом, діставай спецзасіб, червону цятку виставляй між лагідних очей, надсилай повідомлення, нехай червона з башти виринає мжичка, мовлять просвітлення дзвони – кесарю кесарево, богові богове, кожній благосній потворі знайде́ться свій набій...
Дівчатка пілотують важкі бомбардувальники, несуть під серцями важкі авіаційні бомби та ракети, життя навчає танцювати танець Калі й жонглювати відтятими головами чортів, тож янголи вивільнюють ув'язнену в металі lux aeterna і палять горизонти пітьми, бо знають – сонце може не зійти, потрібно підсвітити шлях юрбі підсліпуватій, роїнню ґрунтів, що ховає квіткове насіння в очікуванні весни...
Дітлахи сідають на бульдозери та екскаватори, дітлахам не потрібен цей мотлох дорослих, згрібають на полігон могильника біологічно небезпечних речовин провини днів, заляпаних кров'ю та блювотинням старих кентюхів, які відмовляються помирати, пожирають світ через труби і шахти, тромбом сидять поперек горла новій крові, гігантські кліщі, залізними гусеницями й 42-хкубовими ковшами діти розтрощують скирти отруйного гною, оздоблені позолотою, витягують із храмів клубки хробаків- кровопивців, розпочинаючи тривалий процес дезактивації ґрунтів потороченого поспільства, щоб нарешті можна було щось проростити, збудувати подобу дому у цьому місці, такому чудовому, але так болісно тимчасовому, діти просто не мають часу на маячню зашкарублого звичаю, їм потрібне живе тепло вже зараз, не в світлому завтра, і батьки, які їх любили, навчили їх будувати й не мати поваги до хамів, не вірити в диво, нарощувати й домінувати, у світі, де всього так болісно мало, плекати наявність, примножувати наявність, робити якомога більш багато, а значить, захищатись від того, хто об'їдає й висмоктує кістковий мозок, значить, сідати на екскаватори та бульдозери і рівняти з землею башти культистів голоду, щоб цього разу точно "ніколи знову"...
Матір чорна саркома з мацаками метастаз набряклим тілом наповзає на простір живої речовини, провокує каскадний резонанс, що вгризається в плоть її, розкидаючи навсібіч брунатний вміст, нерівність мас провокує оглушливий стогін залізних хребтів і мироточіння суглобів, на цій землі народжується все більше святих без можливості обирати долю під іконою несвободи на коні війни, у їхніх очах тріумфує воля найкращого вибору в найгірших умовах, і в хиткому паритеті визвірених сил визначальний фактор є – кому стане енергії довше тиснути, і чи спрацює в лікуванні канцерогенної тканини інертний оптимізм...
Чи ще шкандибаєш, а чи вже впав, поламана голова не второпає, просто посилає імпульси нервовим закінченням, стимулюючи клітини без огляду на результат, перед очима туман, в тумані світло не зникає, та не відомо, скільки ще до джерела, і що те джерело насправді, виживання, виявляється, здебільш релігія, аніж наукове пізна́ння, ти згріб з гормонів вогнище під назвою "любов", побачив, що то добре, отже навіть коли ти амеба, далі можна вгору, в небо, еволюціонувати, дивлячись на тих осяйних і барвистих у польоті, гублячи слова в захопленні, хоч ти і корм для хвиль біоценозу, просто протеїн, але все ж протеїн, що спробував, і в чомусь навіть переміг, тому не так уже й важливо, йдуть ті ноги альбо сОваються марно у снігу, в інерції твоєї гідна є причина, є смикатися сенс, бодай вдається некрасиво...
24-смужні автомагістралі в пустелі солоних рівнин, і кожна автівка несеться у світле майбутнє, де кілометрові будівлі лоскочуть небо надійним залізобетоном стін, антени в'ють прозоре павутиння діалогів, і кожна мрія має місце, де присісти і випити філіжанку кавачаїв, піти до спортзалу, подивитися галерею проявлених відчуттів, послухати звук збалансованої присутності у шумовинні днів протеїнових візерунків, гарних таких, граційних і стійких, немовби трамплініста літ уздовж математично ідеальної кривої у саме серце щастя між оцим усім...
Повільний дрейф зорельота на автопілоті в надра химерного планетоїда, де вся палітра випромінення побудована на свідченні згасання, сила не може не бути силою, але сили тої щемко недостатньо, щоб дихати на повні груди у байдужих колосальних впливах, грійся лиш фантазією, що ім'я, на звук мов плач, буде почутим хоч би роботом судна, чий екіпаж сконав у криомодулях тому 120 років...
Стверджувати присутність, мотивовану самоцінністю, руйнацію й будівництво простягати протуберанцями, лаштувати риштування полотна опозицій, згущувати фарби в пошуку оптимального відтінку нейтральності в агресивності, коли можна було б кохатися, коли можна було б любитися з повними сяйва очницями перед порожнім обличчям вічності...
Вогнисько кволе на березі моря – любов, така горда в своєму невігластві холоду космосу, куди відносить одне за одним кожного згодом, блаженний, хто падає в воду сліпим від тендітного світла на кінчику гнотика, що вдає з себе смолоскип...
Не захиститися від дотику зими, худе голодне тіло роздирає крик, кристалізується повітря в пісню, вся твоя любов утілюється в лід, і коли скінчиться видих, станеш просто ґрунт, ґрунтам – лежати до весни і снити, як гасають на санчатах діти, возносячи до сонця мерехтливий гімн, відсотка сота доля надбання́ над рівнем животіння, крок малий шляхом у 10 000 миль, спазмить в осерді всіх твоїх тривог незграбний знак усіх твоїх надій, безцінний опір пустоті, безглуздий в'юн веретена, і дзвін струни тихенько промовляє імена, твої єдині молитви, що інеєм залишаться на горлі...
І форми мрій тривожили пісок, і цілу ніч ти малював несамовито, зухвалий жрець, ти пробував злетіти в середовищі Юпітера, не маючи на те ні м'язів, ні скелета, лише туманну візію проекту, сипалося скло стрільчастих вітражів, кололо ніжні тонкошкірі стопи, зухвалий жрець, ти розчахнув легені, та пекельний біль спинив розбіг, і доведеться переглянути первинні креслення прозорих крил балончастих, мала душа в такій великій темряві, лещатах непроглядної зими, малює мрії в купах попелу, спостерігає, як планета робить діаманти з мертвої сировини, гадає, як знайти своєму світлу місце між карбонової суєти, як дістатися тієї висоти, куди штовхає помпа в грудях, і надокучливі бентежать сни, конструкції зростають й обростають шпичаками, шукає прихисток бажання в алюмінії й титані, ця твоя ідея вже такою стала чудасією, далекою від будь-якої грації... зухвалий жрець здіймає очі над вагу повік, і знову відпускає в небо стріли свого марення – на міліметр відійнятись від пісків...
І ось на світі тільки ми і смерть, порожні храми – кістяки богів – немов зачепи карабінам сподівання на любов, яка лише всередині, її нема на небі, ендемічна клітині, вона живе в складній організації кислот, і починається як ярість новонародженого, обіцянкою у візерунках калейдоскопічних під повіками, коли летиш на дотику присутності та сну, і містить кожен рух барвисте благо, ті порожні храми перетворимо на шкаралупу тверду, захист від безумства буревоїв далини, мов насінини – квітів, квітів, безглуздих вибухів любові в пустоту...
Ти розкрив книгу всесвіту, і виявилося, що сторінки пусті, цей палімпсест зісканувати можна язиком хіба, тоненька плівочка – історія на кінчиках нервових, рівний видих порожнечі на нерівностях твоїх приймає форму – хочеш, і виходять перші літери ландшафту, крізь німоту нудьги поза собою вчишся говорити, винаходиш мову окрай відчаю, сваволю крізь реторту трансформуєш у любов, і стерпною стає необ'єктивність значення, свою вагу передаєш фантому, сплетеному з імпульсів малих, матеріалізується будова дому в неприязній динаміці пітьми...
I. Тяжіння хмар і таємниці скель: з безмежжя висоти в клаустрофобію печер стрімить вода, тіла єднає сфер, і мерехтить суцвіттям кришталевим у ліхтарях шибайголів на мотузках, що просочилися з поверхні у князівство темне, підбурені зсередини вогнем до серфінгу на мінеральній хвилі, до заплітання голосів у плескіт позасвітніх рік, до танцю з утисканням порожнечі, аж доки пульс не поєднається з тремтінням планетарних жил в інтимній бесіді...
II. Тяжіння хмар високих снігових кругліє плечі, мерехтіння скла розбитих вікон жалить руки візерунками незграбними мозаїки, пласкої, та в склепінні кістянім – тривимірної, фільм про віти й лід, про гравітацію і геометрію польоту втомлених птахів, у пошуках нового вирію, старий поховано бо в крижаній імлі, і ніц немає кращої умови, аніж на горизонті чорному червоний малювати промінь, несміливий, безнадійний, зболений, та все-таки – живий...
Постановити час насиченістю змісту, таврує хіть узяту пустоту на площині ковтком циліндру, пірнає далі в темряву пізнаний образ, так він оживає, коли в усталений порядок мізансцени зібраних фігур влучає спис присутності, та спричиняє турбуленцію роїння фактажу, і з нього конденсує артефакти...
Збирайте все наявне залізо, згрібайте докупи всю арматуру, будуйте моторизовані екзоскелети, будуйте імпланти, себе будуйте, буттю не видно кращої ідеї, ніж ставати якомога багатшими, нагромаджувати й домінувати над стражданням – єдиним притомним методом: нарощувати й віддавати, переповнюватись і випромінювати все можливе благо – єдина справжня формула доброти, перемога над голодом і злиднями, двосічного меча балансування – знання часу для леза і часу для лемеша, життя над усіма богами, fiat vita, pereat veritas! Прагнення любові над усіма принципами, citius! altius! fortius! Аби потонула війна у спорті, нехай досконалої гри немає, та треба поглибити хист присутності, цей тягар тут назавжди, допоки не винайдемо під нього важку атлетику, поки не зазіхнемо на утопію...
Шукаєш точок своєму зору початків каліграфії пера проміння на скрижалях твоєї пітьми, щоб записати миті перебування, мов заповіді – ні про що, для нікого, впольовані солодкі крихти з пісного столу, відкриті істини в напої гіркому, смакованому в сутінках зими...
Лили метал бозна-навіщо, вали точили навмання, здавали заготовки на довгоміри, довгоміри їхали в забуття, махали вслід голі віти, ми – залишалися, у вечірніх майстернях, вмикалися лампи й тихо було після гомону першої зміни, реальність розкривалася, я засинав над сторінками і падав у марево, ніби плетиво труб і гудіння верстатів сприяли трансценденції, уночі гуркотів сонний звір, рудий металевий дракон, і я гуркотів разом з ним у примарних висотах, між розчахнутих кольорів, у діалозі примарному з галактикою, ніби коханою жінкою, що мешкає в астралі, з прозорої ріки рутини проступали струни і видавали звук, який не змалювати, записував ноти в завитки голови, химери часопросторові, великі хвилі стерли їх, але нагадуються на погоду болем, тріпочуть листям жерстяним над степом, нестерпно зеленим, над квітами, засіяними пасами своїми, напругою неможливих див...
Який з нього визиск, окрім слів, що ти вивчиш, аби ловити явища у сітку візерунку на воротах горла, і вони літатимуть повітряними зміями з тобою на ниточках, такий собі віндсерфінг, такий собі спосіб бути красивою, пройшовши крізь мить у церемоніальному одязі...
У штормі кліщів довкруж налитого соками тіла постає брила – трагічного ідола, пухлина незапланованої реакції на випадкові події, так неслася до світла хвиля, на силу наразилася сила, і твоя надія розбилася на струмені у чорному вихорі, народила химерину, якій не схотілося вийти з гри, натомість обрала ламати спину в якомусь дивакуватому прагненні здобути світило з нурту нафти у її варикозних судинах, незграбна ляпка провадить оповідь із напрямком сюжета в диво?..
Шелестить по щоках сон сильногазований, ковтає солодка пітьма, і я більше тут не присутній, внутрішній простір, де залишається цятка життя, не піддається опису, відвернутий від свідомості, немов Місяць від Землі, така плекана власна цілість обертається черговою системою, якої не доторкнешся – розбігається на фрактали, зрештою, в цьому світі немає за що втриматися, і важить самий тільки намір до наближення і взаєминів, це насправді дивно, як усе взагалі відбувається, і як спостерігач радості й болю зрештою у газировці сну розчиняється...
Вицвілі поляроїди та стрічки магнітні з діоксидом хрому, модні, така невблаганно аналогова, така руда невблаганно, гортає слайди міста – один за одним, ковтаючи колір, аж поки не залишиться чорно-біла плівка з порнографічним фото розхристаного грудня зразково-показової зими...
Вишкребти почуття зі скреготу у горлі скрешеної криги, як зійшла вода і потекла вода – щоками, привітав буття розтятим зойком, ідеальний чин – з похнюпленого тіла зрощувати квіти, хай не сталось бути зіркою, то колискою стати з могили й ошукати генератор випадкових чисел, вигризти з плодів зогнилих серцевину, медитувати на відгомін світла у кристалі цукру...
…про час і про розвиток повинні промовляти кращі символи: вони мають бути хвалою і виправданням усього минущого! Творити – ось велике звільнення від страждань і засіб полегшити життя. Та щоб бути творцем, треба зазнати страждань та істотних змін. Ф. Ніцше, “Так мовив Заратустра”
Ковадло творіння… Коли зіниця вийде з берегів – нема руйнації, саме конструювання, все – одне, все – одно, вогонь роз’єднує і синтезує – знов, благословляю вічно тимчасове, час – кровоносна судина в плетиві пустоти, не триває – ніщо, та ніщо – не загублене, долоні майбуття дбайливо тримають спадок наслідків, і поступово з піску всіх зруйнованих веж відбудовує вежі любов…
Було таке важливе щось, гаряче й світле, наче LED, але безжально виїв час заряд, тепер один останній довгий берег, на який дрейфують значення, аби померти, й під ногами троща снів у світлі листопадовому блідо мерехтить, зі світом добре все, лиш тут конкретний вузол "над" і "під" загнив, покрився пліснявою злиднів, і його антена ледь тремтить, і цокотом зубів доводиться пускати повідомлення, мов паперові літачки углиб корпускулярно- хвильового моря...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/02/xsimko_a_damaged_sad_cyborg_sits_in_the_rotten_garden_under_t_bd7c6171-aa43-4bad-919d-468508381e88_1.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/02/xsimko_httpss.mj_.run6OTNalg3qsE_a_dead_damaged_starship_drift_c3961a63-6fb0-4e21-9658-f40ddf1e5164_3.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/02/xsimko_female_atlas_shrugged_iconic_cosmic_composition_with_t_6d43a12f-cbd6-4a76-a3ff-c5c44ede3a08_1.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/02/xsimko_a_burning_human_figure_stands_in_front_of_the_roaring__6df5eb62-0a46-47d0-a55b-c6b5e1def9b9_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/01/xsimko_a_priest_with_a_buzzsaw_haircut_dressed_in_long_robe_t_e2cdea95-3484-4204-ae82-b1c1b46bc797_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/01/xsimko_grotesque_gothic_cathedral_with_overgrown_pointy_spike_34e421f2-0761-42ad-9a22-4d9a6f703e60_3.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/01/xsimko_httpss.mj_.runzQK93usAjAM_an_illustration_man_opens_a_b_27ff7c60-e259-4872-9064-1a08b92d7d93_0.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/01/xsimko_httpss.mj_.runDiWw5ukf_2U_a_tornado_of_dimensions_disto_4c0a13dc-e338-49a4-ad44-ba023f611e4c_3.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2025/12/xsimko_a_vast_rusty_steel_mill_plant_operation_lays_among_the_4d173200-b25d-4750-ab30-8e48e2287a50_3.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2025/11/xsimko_a_red-haired_lady_with_very_long_hair_walks_down_the_n_91176476-e86a-4d28-b6b4-887b68abd06d_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2025/11/xsimko_man_lays_face_down_on_a_burned_out_black_and_grey_grou_9d2da9e4-b334-4792-a752-0b2ef4501d42_2.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2025/11/xsimko_a_fallen_man_lays_face_bown_on_the_beach_with_black_sa_f5fc2804-0126-4df1-874b-0cb453d6e17c_2.png)