Чужі домівки, чужі вогні, чужі невідомі історії котяться схилом мармуровими кульками, малюючи дивні маршрути, загублені поза увагою твоєю, на узбіччі твоєї присутності, за межею твоєї досяжності, колекції значень за парканами, стінами, вікнами, під дахами, поверхами, поверхами: питання, роздоріжжя, вибори, малюнки й написи на стінах, мозаїки біографій, які твою ніколи не зачеплять, але від того меншими не стануть, мов примари, мов голоси із потойбіччя, мов зірки, і подорож місцями – астрономія...
Казали, в місті неспокійно, виднілися в тумані біля обрію високі тіні, метрів 300 десь, туди армійські їхали автівки і навіть кілька танків штрихпунктиром маркували вулицю, зникали десь за перехрестям з неробочими світлофорами, почув далекий металевий стогін та удар глухий, невидно стало телевежу, і запала тиша... ми згребли все необхідне й на автівці вшилися звідти подалі...
Якісь люди стукали в двері, ставили дивні питання, я спілкувався з сусідами, і ніхто з нас не запам'ятав навіть теми розмови, і як вони виглядали, якого кольору був їхній одяг, якою зверталися мовою, коли прийшли, о котрій пішли, залишилося занепокоєння, хтось викликАв поліцію, але ніц не міг пояснити, на справдешність візитів указувала лиш тотожність свідчень опитаних, усіх до одного...
Десантування з мами в буревій на будівництво хмарочоса на піску, шнурки на чоботах міцніше затягни, бо доведеться толочити бруд, не покриває небезпеки договір, бюро архітектурне знищила гроза, лишилося трохи малюнків на обвуглених уривках й годі, залишилися: кувалда, невідома матір й дещо нездоровий глузд, і забирає так багато часу й сил навчитись поратися зі спорягою, налаштувати клямри й ремінці, в камінні видлубати отвори під анкери, в камінні видовбати спальне місце, бо не присісти за відсутності рівнин, і заливає раз за разом котлован, і кришить блискавками бетоніт, і збожеволілі вітри згинають арматуру, час конденсується у ртуть, піди спини його сріблястий біг, вкладаєш душу в дизельний мотор, по вінця ароматну рідину, у небо стріли струменять і пнуться троси, тьохкають, здіймають тягарі майбутнього, спинають палі завтрашніх радінь до сонця десь поміж свинцевих хмар, спів наших в'язів переходить у метал, в камінні рукотворному автограф наших жил, у точці, де вирівнюється сила й матеріал, твориться ніжність, лагідна, мов нуль, у зливі темній світять наші усмішки, й сузір'ями краплини мерехтять, бо ми не просто соваємо брили, ми будуєм храм у серці семисот стихій, хранитиметься в залах звук серцебиття всіх наших поколінь, баланс рутин, ривки увись, примарна в'язь учинків і звитяг, ми винайшли в процесі сенс, ми винайшли у божевіллі дім, передає бригада естафету зміни, пора на вихід, насуваю каску...
Ти завше тут, і зміни всі – твої, порожніми дрібничками торохкотять у голові приємний ритм, як скидаєш погляд на світанок у холоднім квітні, й мерехтить між віями танок рутин, штрих-код порядків денних, забавка тіней у хмарці, в грудях підігрітій, пливе, коштовна, нотою в буденне шумовиння...
Над районом в сутінках летіли чорні гвинтокрили без опізнавальних знаків, кілька сотень, глухо вуркотіли металеві птахи роєм, і ніхто не знав, куди і звідки, і ніхто не знав, для чого, тільки вимкнулась електрика, тільки вимкнувся зв'язок, по телевізору заставка термінова свідчила: "Dear citizens! Please prepare for the OVERHAUL! Dear citizens! Please prepare for the OVERHAUL! Prepare for the OVERHAUL"...
Протозіркова пилогазова туманність концентрує масу речовини, аж поки енергія не переважить і не розчахне корону, проливаючись без жалю у безодню довкола, і під крилами світила нового пригріються барвисті кульки, космічне серце над хаосом і ймовірністю безформності зведе дім…
Тусовка Дена Кащея замутила проект з київськими авторами. Команда музик одружила тексти з музикою, і створила пул демок, які планується поливати і плекати, аж поки розквітнуть. Кілька моїх текстів теж потрапили у це гарне товариство, і вже можна послухати тречок на YouTube, а також підписатися на канал і послухати звукотекстові варіації інших митців. Ласкаво запрошую!
Коли кортить поговорити, дмухай в окарину світову, і слухай, як бринить зсередини відповідь на безглузді питання в пробуджену пустоту, яка тоді розкриється пелюстками з-під замочка клітора у мерехтливих віршах, таких плавних масних рядках про те, як бути з огромом цієї тиші в недосвідчених руках...
Вітри такі віють – зрештою рівнина змиє гори хвилями прострільних пагорбів степів, бо вітри вічні, а каміння – ні, вогні всередині нисходять у вугілля, вугілля починає еру темноти в очах, почервонілих від нерівних сколів сновидінь, упертих у пустелю буро-сіру, де різанина стає хірургією, холодним синім скальпелем стає гарячий ніж, червоний крик нисходить в чорні діри розітнутої магістральної труби, а далі – у могили, у палаци круків, мух і хробаків, а глибше – до знеболених тканин, а глибше – до рецепторів живих, і розтинає тишу громовиця, сміється грім офірі з-під броні серцебиттям інертним впертої стріли, якої сту́пені згоріли, та траєкторія та імпульс – збереглись, вона простує божевіллям, порушує мутованим птахам криві, суховій забирає рідини, поволі зібгається шкіра, миршавіють органи, крізь баняки сусальні проступає деменція й ко́люче-ссучі хоботки, все менше залишається колишніх крутогорів на зламі земних плит, натомість пил зневоднених чудовиськ карбоновим покровом готує новий квіт...
Поміж зірок, у місиві людей, у клекотінні доль і дій, у розмаї ароматичних складових, зберемось у безформний кавалок білків, щоб утворити порожнину ніжності – побігати душі струною й зі струни – дістати біль перенапруженого голосу в переймі здійснення радіння й розуміння гри, позбавленої сенсу, повної проте можливостей краси у божевіллі дикої грози воднево-ву́гільного буду...
Ця пітьма майже матеріальна, ніби от-от доторкнешся пальцем, потягнеться нафтою, такою холодною, до плеча проб'є відчуття, хіба можна було подумати, що порожнеча така тверда й оглушлива, як вихід у невагомість, який спричиняє конвульвсивні рухи розгубленого єства поза будь-чим знайомим, під питанням можливості пізнання, адже тануть слова у чорному, як в'язне в нафті костур сліпого, (німого, глухого, ампутованого)? Гадаю, що диво – це протяг у теплому домі, що тягнеться з невидимого вікна...
Плювочок любові у вибуховій хвилі, шар за шаром мерехтіння днів випалює красу зі шкіри та душі, та всіх супутніх тельбухів, на жорнах кам'яних вітри розвіють борошно, бо не лишається того, хто міг зробити б хліб, у дзеркалі попереду ввижаються боги́, але до них дійти – голодомор, хотілося б усередині розщепити ядро атому, аби розквітнути всупереч погодним умовам, пережувати вугілля власної німоти, побачити свої сади після злиденної знемоги, хоч би й личинням ферми протеїнової, вибороти, вичекати, видихати б шанс зробити зелень знов величною на цьому попелищі, soli Veri honor et gloria, Ver veniet, Ver sedabit, то як не ти, то (з)може – хтось..?
Коли жорстокість вирізала плоть, що кинулась на тебе й обліпила, в оглушливому просторі лишилось диво – порожнеча, безкінечний нуль, усесвіт – молитовний килим, мовчання – ненакреслена ще путь, народжений удруге, з крові й слизу, виступаєш у світанок босий і чутливий, агресивний, некмітливий, квітень, пофарбований у білий, матір кольорів і літер, насінина дерева майбутнього, можливо, сливи, абрикоси чи шовковиці, розкотяться по савану невинності – плоди, зів'ються в небо проліски з нічев'я тятиви...
Абсолютний бомбардувальник, штурвал зростається з пілотом, такий потужний біомеханоїд, захищений від будь-яких ворожих впливів, над містом пролітає птахом срібно-синім, непідвалдний чергам кулеметів і ракетам, впритул наблизився, бо має справу close and personal, розкриває в очі глибину сталевих шахт, заносить час над миттю пуску, тиша ця звучить, як проповідь імен зі списку вбитих, кожна літера звучить, як вирок, мов набій чигає в ленті за лентою, лентою... вірш цільнометалевий геть до трону, коли поставить крапку голос, в тіло вступить біль багатотонний, всеохопний, запікатиме поволі синапси, один за одним, за одним, за одним... від першої особи триватиме то вічно, як останній подих, вдягнений в порфіру в попелі червоної корогви – звершилося! – бомбардувальник усміхається, кров пролито... у бризках на губах спів – Mors imperatori!
Кожну сльозу нанизати в намисто десятиріч, пряму спіраллю напетляти на серцевину монорейки, забезпечити рух маглевів п'ятою колією, через четвертий ґейт, поїдемо у місто біля моря провідати любимих перед дощем...
Садок вишневий коло хати, інвертори між бджолами гудуть, блищить акумулятор індикатором під ковдрою бетонного бункеру, сузір'я душ, знервованих і впертих, поволі формує систему нічного освітлення, випростуються в простір артерії, перетікають між тілами сили, даючи змогу стати більше, ніж один, отримати ще більше я в мережі ми, витягувати з льоху заблукалий світ кривавими стежками еволюції, ось вечоріє, ось червона мить над горнятком гіркого трунку, у сліпоті контуженої голови орієнтуєшся на витягнуті руки, й рухаєшся вздовж дротів систем автономного живлення...
Кімнату розітнув метеорит, обсидіанового спису вістря вирвалося зі шпалер, переписало час помешкання, застигло в учті легіону крихт роз'юшеного вщерть бетону, й занесло через ребра арматури вий – мертвотний голос збожеволілих потвор з богослужіння костоломів, я купив вісім балонів спіненого сертралофту, щоб задути отвори, непроханий гість, громіздкий кам'яний господар, тепер частина ландшафту природного, рогом став поперек горизонту, й від нього нафтовим потоком поглинула сонце та око тінь, гіркотою пірнула в глотку з горнятка, ковтаєш і міркуєш, скільки витримає ще тих опадів нашвидкоруч затампонована покрівля...
Гігея, одна з королев пантеону біому, заповідь еволюції, витнута на скрижалі самою Смертю, служи їй, наливаючи по вінця воду в цистерну свого жовтого Kärcher, твоя місія – священна: вивільнюй душі двері, шар за шаром, з-під ваги чужих, з-під намірів їхніх, голодних і хтивих, вивільнюй від роззявлених ротів, від рутин кривавого говіння, від поступу запалених клітин, у взаємному тиску нестерильності уздовж відкритих ран надій, святим обнуленням води, практикуй мудрість богині, практикуй омовіння...
Ісус римував любов і кров, коли надавав гуманітарну та медичну допомогу в місцях гуманітарних катастроф, Ісус вживав багато протеїнів для синтезування антитіл до невиліковних хвороб, нарощував масу для кількості якісного гемоглобіну, вводив голку прямо в аорту і щедро віддавав, і почувався богом, живим і присутнім між своїх творінь, свідчив, ніщо не минає марно, свідчив, що згодом все буде окнорм, якщо дотримуватися порад святих трьох: сімейного лікаря, тренера і психолога (хоча останній не дає порад ніколи), нарощування та домінування донорів робить героїзм багаторазовим, дає врожаї жита хлібам на багато-багато років, і хрести тоді потрібні хіба щоби більше нікому не доводилося так помирати...
Біосфера генерує механічних янголів, планета сміється останньою, нас примусово посуває, обмежує ареал, ми гадали, що перегинаємо палицю, насправді перегнули собі хребта, і в'язи тріщать та стогне метал дифирамби поламаній пам'яті, алюмінієві троянди – зім'яті серця, не омине нас чаша ця, лишається здирати з монітору майбуття батьками дані імена, недобра воля зберегти себе ціною чужого життя простеляє дорогу під крила розбитих енергоблоків, засинає емпатія, але, на щастя, це тимчасово, через 12 000 ранків настане стабілізація, на зігріте каміння виповзе збожеволіла комашня, укладе пакт мутуальної підтримки з лишайниками, стане поліпшена цивілізація...
Стискаються брови, коли вздовж тіла розтинає сум, немов здійняти прагнуть гостру ту вагу та виблювати, мовби народити, замість свинцю – красу, через обличчя вісь, продовження хребта, утворена під тиском хвиля, останній бастіон побитої тварини перед хаосом збожеволілих тварин, двосічний дах над малюнком дитини, коли дитина малює дім...
Сонце повернулося, але мовчать електростанції, ворожий спис загнав зиму під шкіру паровим турбінам, ротори застигли без вогню, вода змішалася із тишею, і почувається, мов брухт, левіафан із багатьма серцями, у яких уперто так змагався пульс, та стрілки у старих манометрах спочили на нулі, і на новому індикаторі нема трьох заповітних тисяч, деінде вже немає й індикаторів, нема й роїння на обмотках синіх бджіл, натомість наполегливість перед обличчям життєзабезпечення на противагу суму видихає дим з високих труб, і на резерві змученому розганяє кров КВГМами клітинам зніченим у темряву, якої менше вже на кут земної вісі, тож ввижається подеколи, що на чорно́земі такім либонь і труп повзтиме, поки не воскресне...
Сонце цілує крізь вікна вицвілі візерунки шпалер, занехаяні будинки містять артефакти зголоднілої душі, золото стікає на повіки, закінчення нервові стигнуть, проростає сома в стіни через тріщини в штукатурці, у легенях набрякає пил облущеного у "не хочу" "хочу", засинай і довго спи, у сні виводь "ЖИТТЯ" каліграфічно, довіряючи позасвідомим хвилям, вір (без віри) – навіть у рослиннім стані ти – кульбаба, зайнята поділенням клітин, Та Хто Сидить в Скалі, та тче поміж цеглин мереживо тканин, упертих в поступі малім, невидимім подеколи й собі самим, і час утрачений насправді зв'язано в спіралі кислоти, що на межі останнього згасання стане епітафією мрій – про те, як грають пелюстки і пурхає насіння на родючіші ґрунти, лептонами твоїми теж угноєні...
Коротка мить балансу на хиткій конструкції обманює жаданим вприском допаміну, відчуваєш, ніби можна не старатися вже, та якщо даси собі розслабитися, регіт божевільний виривається зі схрещених палиць, замотаних сяк-так, сяк-так прибитих цвяхом заіржавілим – яка нездарність! трясця твоїй матері, такі фортеці не стоять у буревоях, звісно, ще не час, треба зібратися, авжеж, треба мовчати, видихати (вічно) рано, знаю-знаю, зуби зроблені для того, щоб перегризати вузол гордіїв на горлі, уперед і вгору, мавпи, чи зібралися не здохнути ніколи? – добре, добре, капітан, мій капітане, дай бодай присісти трохи, глиняні судомить ноги, не призвичаєні до перенавантажень протягом років, повіки роздирає доля на свою нікчемне значення, які були раціональні зерна – перетерті борошном богів з неситими гримасами й загаслими очами, випалено дизель, зупиняюся серед спустошених полів, і знав би як, то повбивав би, знав би як, то запобіг, не допустив би, знав би як, тоді зцілив би, знав би, гори зворотив, опору мав би, витряхнув з планети б... деяких, але наразі залишається – вдихати, й несміливо видихати, роздивлятись під ногами (глиняними) будівельні матеріали, (в міру жалюгідних сил) здіймати й лаштувати риштування для червоної калини, сподіваюся, їй стане резильєнтності загоїти розриви, сподіваюся, що дочекаємось разом весни...
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/05/xsimko_strange_vague_blur_shadowy_silhouettes_visiting_homes__7837dc9e-6d8d-447d-a110-ca1a7b33f4fe_0.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/05/Masshtabuvannia_-xsimko_gigantic_vague_shadows_of_the_colossal_creatures_in_th_71a3b07b-f6e0-482d-b882-e10d20e0d2d8_1-Topaz-Gigapixel-2x.jpg){kind=tracking}
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/05/xsimko_a_view_from_the_peephole_of_the_front_door_a_strange_m_630e5ec8-1b43-4c9a-862f-f64e36023b6e_3.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/04/Masshtabuvannia_-xsimko_one_hundred_black_double-rotor_helicopters_with_spotli_8eff7257-5ce9-40f0-813e-5685626d2934_0-Firefly-Upscaler-2x.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/04/xsimko_A_worker_in_the_exoskeleton_suit_walks_at_the_construc_63c00970-3929-4c74-a0c6-e8eb7fdd35c3_3.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/04/xsimko_httpss.mj_.run_y5SCdch0AE_war_scene_with_futuristic_bom_21b479f5-54a3-47e4-bae4-96faddd21d27_3.png)
![[…]](https://www.amorfati.in.ua/wp-content/uploads/2026/02/xsimko_httpss.mj_.runW1-1ynENvvw_a_thin_sinewy_man_with_bare_t_b1c62569-5690-4a23-a7cc-0c38fd31891f_1.png)