Над районом в сутінках летіли чорні гвинтокрили без опізнавальних знаків, кілька сотень, глухо вуркотіли металеві птахи роєм, і ніхто не знав, куди і звідки, і ніхто не знав, для чого, тільки вимкнулась електрика, тільки вимкнувся зв'язок, по телевізору заставка термінова свідчила: "Dear citizens! Please prepare for the OVERHAUL! Dear citizens! Please prepare for the OVERHAUL! Prepare for the OVERHAUL"...
Протозіркова пилогазова туманність концентрує масу речовини, аж поки енергія не переважить і не розчахне корону, проливаючись без жалю у безодню довкола, і під крилами світила нового пригріються барвисті кульки, космічне серце над хаосом і ймовірністю безформності зведе дім…
Тусовка Дена Кащея замутила проект з київськими авторами. Команда музик одружила тексти з музикою, і створила пул демок, які планується поливати і плекати, аж поки розквітнуть. Кілька моїх текстів теж потрапили у це гарне товариство, і вже можна послухати тречок на YouTube, а також підписатися на канал і послухати звукотекстові варіації інших митців. Ласкаво запрошую!
Коли кортить поговорити, дмухай в окарину світову, і слухай, як бринить зсередини відповідь на безглузді питання в пробуджену пустоту, яка тоді розкриється пелюстками з-під замочка клітора у мерехтливих віршах, таких плавних масних рядках про те, як бути з огромом цієї тиші в недосвідчених руках...
Вітри такі віють – зрештою рівнина змиє гори хвилями прострільних пагорбів степів, бо вітри вічні, а каміння – ні, вогні всередині нисходять у вугілля, вугілля починає еру темноти в очах, почервонілих від нерівних сколів сновидінь, упертих у пустелю буро-сіру, де різанина стає хірургією, холодним синім скальпелем стає гарячий ніж, червоний крик нисходить в чорні діри розітнутої магістральної труби, а далі – у могили, у палаци круків, мух і хробаків, а глибше – до знеболених тканин, а глибше – до рецепторів живих, і розтинає тишу громовиця, сміється грім офірі з-під броні серцебиттям інертним впертої стріли, якої сту́пені згоріли, та траєкторія та імпульс – збереглись, вона простує божевіллям, порушує мутованим птахам криві, суховій забирає рідини, поволі зібгається шкіра, миршавіють органи, крізь баняки сусальні проступає деменція й ко́люче-ссучі хоботки, все менше залишається колишніх крутогорів на зламі земних плит, натомість пил зневоднених чудовиськ карбоновим покровом готує новий квіт...
Поміж зірок, у місиві людей, у клекотінні доль і дій, у розмаї ароматичних складових, зберемось у безформний кавалок білків, щоб утворити порожнину ніжності – побігати душі струною й зі струни – дістати біль перенапруженого голосу в переймі здійснення радіння й розуміння гри, позбавленої сенсу, повної проте можливостей краси у божевіллі дикої грози воднево-ву́гільного буду...
Ця пітьма майже матеріальна, ніби от-от доторкнешся пальцем, потягнеться нафтою, такою холодною, до плеча проб'є відчуття, хіба можна було подумати, що порожнеча така тверда й оглушлива, як вихід у невагомість, який спричиняє конвульвсивні рухи розгубленого єства поза будь-чим знайомим, під питанням можливості пізнання, адже тануть слова у чорному, як в'язне в нафті костур сліпого, (німого, глухого, ампутованого)? Гадаю, що диво – це протяг у теплому домі, що тягнеться з невидимого вікна...
Плювочок любові у вибуховій хвилі, шар за шаром мерехтіння днів випалює красу зі шкіри та душі, та всіх супутніх тельбухів, на жорнах кам'яних вітри розвіють борошно, бо не лишається того, хто міг зробити б хліб, у дзеркалі попереду ввижаються боги́, але до них дійти – голодомор, хотілося б усередині розщепити ядро атому, аби розквітнути всупереч погодним умовам, пережувати вугілля власної німоти, побачити свої сади після злиденної знемоги, хоч би й личинням ферми протеїнової, вибороти, вичекати, видихати б шанс зробити зелень знов величною на цьому попелищі, soli Veri honor et gloria, Ver veniet, Ver sedabit, то як не ти, то (з)може – хтось..?
Коли жорстокість вирізала плоть, що кинулась на тебе й обліпила, в оглушливому просторі лишилось диво – порожнеча, безкінечний нуль, усесвіт – молитовний килим, мовчання – ненакреслена ще путь, народжений удруге, з крові й слизу, виступаєш у світанок босий і чутливий, агресивний, некмітливий, квітень, пофарбований у білий, матір кольорів і літер, насінина дерева майбутнього, можливо, сливи, абрикоси чи шовковиці, розкотяться по савану невинності – плоди, зів'ються в небо проліски з нічев'я тятиви...
Абсолютний бомбардувальник, штурвал зростається з пілотом, такий потужний біомеханоїд, захищений від будь-яких ворожих впливів, над містом пролітає птахом срібно-синім, непідвалдний чергам кулеметів і ракетам, впритул наблизився, бо має справу close and personal, розкриває в очі глибину сталевих шахт, заносить час над миттю пуску, тиша ця звучить, як проповідь імен зі списку вбитих, кожна літера звучить, як вирок, мов набій чигає в ленті за лентою, лентою... вірш цільнометалевий геть до трону, коли поставить крапку голос, в тіло вступить біль багатотонний, всеохопний, запікатиме поволі синапси, один за одним, за одним, за одним... від першої особи триватиме то вічно, як останній подих, вдягнений в порфіру в попелі червоної корогви – звершилося! – бомбардувальник усміхається, кров пролито... у бризках на губах спів – Mors imperatori!