Засоби деконструкції форми:
зброя та переробка, порушення
цілості в ім'я іншої цілості, у якій,
втім, тебе вже не буде, принаймні
ще жоден не надіслав повідомлень
із вічності поза тимчасовим домом,
вростаєш, летиш, чуєш, плачеш,
радієш, шумиш, любиш, любиш,
але відлітаєш з осіннім вітром
листям, що поступово стає пилом,
я споглядаю цей вихор, він залишає
шрам у моєму нейронному полі,
зі шрамів складається мандала,
з крику складаються співи, краса,
намальована лезами, споруда,
збудована деформацією, (бо
творення – база) на шкірі мокрій
розпускаються квіти лишайників,
кістки розмовляють з грибами, адже
міцелій – середник між тваринами
і рослинами, будівничий протеїнів,
останньої точки, де ти зупинишся,
де не лишається слів, свобода
невизначеності пропонує шлях
навсібіч, розхристані стріли хаосу,
розп'яття назад ув обійми, чи вийде?..
...чи вийде?..
Вони забрали дітей
з наших рук, рев потворний
з боліт спонукав підійматися,
йти у морозний туман,
не мало значення, чи
ти батько, чи мати,
про́клятий час настав,
удруге настав, услід
нашим зграям дивляться
обмежено придатні
й непридатні, збирають
по краплині краплини, поки
незалізні люди вкладають
цеглину за цеглиною
у стіни палацу свободи,
зашиваючи їх іменами,
розписуючи склепіння
любов'ю, яку ми нездатні
збагнути, лише уявити —
до плакатів з великими
фото біжать відібрані
у них діти — і подеколи
навіть не хочеться згадувати
про вагу тягаря днів прийдешніх,
непридатні й придатні обмежено,
тимчасово переміщені й депортовані —
повзуть у майбутнє кротами
вслід за сліпучими іскрами,
тримаючись за сподівання,
одягнуте в піксель...
Фішка ланцюгів –
що більше підіймаєш –
більшає вага, бо ще і ще
ланців здіймається угору,
допоки під тобою не починають
тріскатись опори, з темнОти
віків одна за одною
витягаються на світло
відтяті наші голови в'язанками
списків, і здається, що вольним
не видно ніц по той бік колючого
дроту, ним заражено храм свободи,
на ідеал моляться обличчям додолу,
і тільки той, хто зможе витягнути
ланцюги, побачить дорогу вгору,
до непізнаних досі степів, боги,
які ж то потрібні м'язи на спині,
аби втримати погляд, тягнути
доведеться поколіннями
перелогами долю, лупати скалу,
рвати тіло до бою, зі слова
відливати у формах мечі,
знаходитися за межами болю,
але сталити дух, комусь летіти,
а комусь повзти, комусь прозріти
природу волі, комусь покласти
камінь на розі, на якому зведуть
мости до силуетів мрій на обрії,
коли торкнуться пальцями одне одного
еони на мить...
Цей вірш не приурочено до Дня Захисника і Захисниці. Не люблю і не практикую “вірші до свят”, навіть коли саме свята надихають (стається і таке). Проте цей конкретний вірш написано з роздумів про людину, яка загинула, захищаючи свою землю і те, в що вірила, про те, як нестерпно багато стискається пекучою точкою в нестерпно малому відрізку часу. Це не до дат, а до того, що поза датами.
Безодня в зіницях
людини на вістрі патрона,
готового підкоритися
злобі потвори, – безодня
у погляді того, кому
уклонилися гори поважно,
провели церемонію
коронування в герої,
гуркіт смерті вірвався
у браму, і довго стелилася
хмара храмом, кавалькада ворожої
хоті, розчепірила гострі кігті
до осяйного його́ трону,
доторкнулася, та закрилася
мить, мов долоні, на очах його́
молитовно, і стріла крізь
вологий та сірий саван
розчинилася у блакиті...
Гострить сонячний кут, стрічки темні тне, між деревами гусне смолиста повсть, загортає душу, сиротою несе, жебонить мати-й-мачуха колискову, в долоні з леза стікає мед, терпнуть ясна від нього і в тім'я б'є, розкидаєш обійми до цілого неба, поцілує, у вилиці холод наллє, розтечешся соком із кавуна, закарбуєш цукром чарівну мить, помахаєш з дякою літу вслід, шелестіння стрічок пророкує лід...
Загалом я не є фанатом підбивання підсумків, але насправді ця штука потрібна, не для марнославства чи самознеславлення, а для того, щоб не забути, що відбулося з тобою за певний період часу, зокрема – чого було гарного.
За літо в мене активізувалося літературне життя. Був слухачем і був читачем. Незмінною творчою супутницею і стимулятором на цьому шляху була Діана Веллс, її ім’я в цьому звіті звучатиме багато 🙂, адже без неї багато подій для мене взагалі не відбулися б. І це не перебільшення!
Наприкінці травня виступив на читаннях в рамках заходу “86. Маріуполь”. Запросив туди Макс Грабовський, який зараз служить у лавах ЗСУ.
Слухав і фотографував Діану Веллс 17 червня, на її сольному виступі в Бібліотеці для дітей ЦБС Шевченківського району.
Познайомився, підтримував і фотографував коліжанок Діани з творчої групи “Неспілка”. Окремо з деякими неспілчанками побачилися ще на сольнику Діани, але повноцінне знайомство сталося вже на Книжковому арсеналі, де знімав презентацію їхньої дебютної колективної збірки “Неказки”. Також підтримував їхню презентацію в книгарні “Сяйво”.
28 червня зачитали з Діаною програму “Танки та Груші” в галереї “MODI”. Можливість виступу здобула саме Діана, вона перемогла в “Поетичній дуелі” клубу Андрія Рассказова-Ковалевського. Після вечора він запросив позмагатися з іншими поетами і поетками в Клубі поетичних дуелей. Хоча я побоювався конкурсної теми в творчості, Діана мене копнула, і я погодився. 🙂
Читав на “дуелі”, під час змагань познайомився з крутими поетами та поетками, зокрема, Оленою Степаненко, надзвичайною поеткою. На жаль, не потрапив на її вечір та не встиг придбати її книжку з накладу.
Знову ж таки, на “дуелі” знову зустрілися з давнім знайомцем Юрієм Дубинським, який розповів, що його проект “Немає меж” зміг зібратися попри воєнні обставини, і буде виступати в серпні.
А перед тим, 2 серпня, побував на поетичному дуеті мами й доньки – Марини Цілуйко та Артилерії, що стало новим прекрасним знайомством і чудовим досвідом.
У перший день осені 2023-го знову читатиму на дуелі в MODI, а 5-го вересня у нас із Діаною знову буде дует, у галереї “Лавра”, в рамках заходів від Маріупольської міськради “Маріуполь нескорений”. Наша програма матиме назву “Метаміста”.
Прокинувся серед ночі –
второпав, що щастя
в палітрі завжди має
чорний колір, щемкий
відтінок уздовж рожевої
шкіри скоринки садна,
що поволі загоюється,
автограф самсари, чий
принцип "сама" підіймає
над хмари у кедах картатих,
не значить, що мрія важка,
відповідний двигун значить
спроектувати, його рівний гул
сповиватиме мантри в шумах
турбулентності з рота у чорній
помаді, з ознакою птах
розтинає крилом жах
життєвої правди, і крапає
кава у філіжанку й зігріває
дух ароматом...
Прапор вічно далекий
такий майорить аж на лінії
обрію маревом двокольоровим,
міраж, мотивація вічно йти
чи повзти, чи лежати у напрямку,
озивається волею, долею, болем,
зі смаком надії ілюзіями, приводом
стати героєм, приводом для роботи,
приводом озиратися, коли викине
вітром за борт у сиротливе тепле море,
де не так багато залишається свого,
шлях до стягу - коловорот посівних,
коловорот городів і трикутних на них
людей, гарних і не надто, добрих і не дуже,
дужих духом і таких собі, звичайних,
розлетяться всі, рано чи пізно, тіла
пелюстками та попелом, а пагони
залишаться, пагони - поручні душам
триматися, щоб не покинути вирій,
де б не тріпало їх течіями атмосферними,
прапори майорять серед оплесків
інших полотен з інших ландшафтів,
під Сонцем одним...
На кожному нашому мертвому
заповіт: "Ми жили, а ви - ні!"
Недовго, можливо, а все ж:
"Ми жили, а ви - ні!" І скільки
б тонн горя не волокли, хто
залишився дихати, послання
незмінне: "Ми жили, а ви - ні!"
Скількома б ракетами не тамували
безсилу неситість криваві роти,
та не заллють пекучу свідомість,
що ми живі, а вони - не-живі...
Зґарди дряпають
голу шкіру,
немов кошеня оксамит,
проступає вишивка
з льону на тіло,
і шипотом хвої
у тілі шумить,
з бережечка надійного
гуляти навшпиньки
між нечистої сили
вабить сопілка
в вечірню блакить,
розтинає пізнання
одіж відьми,
і по той бік відомого
бачить світ...