Doch alle Lust will Ewigkeit—, —will tiefe, tiefe Ewigkeit!
Friedrich Nietzsche
Якщо є життя після смерті, то я хотів би лише таке, де можна було би колись дочекатись любимих людей, інакше мене би спіткав колосальний сум, і це життя було б тим, що хтось називає "пекло", якщо дійсно існує душа, яка провалиться крізь атоми у квантовий вимір, коли тіло своє відпрацює, чи якось ще шлях його увірветься, я хотів би, щоб, рано чи пізно, ми знову зустрілися там, і заплуталися б, щоб тримати зв'язок, де б наші частки не літали, зневажити відстань, зневажити пустоту, подолати відсутність, існувати рáзом до теплової смерті Всесвіту, і після переродження йогó з новóго Великого вибуху... ...істина, вірогідно, не в тóму, істина, як зáвжди, нудна й механічна, але це не завадить мені бажати, аж доки для мене навіть пітьми не стане...
Титани континентальної філософії змагаються на фронтирі думки, в октагоні власних черепів.
Звісно, аналітична філософія вважає континентальну “літературознавством”, однак аналітична філософія не опікується питаннями створення людиною власного місця під Сонцем, протягнення ланки між собою й достобіса осоружним та водночас прекрасним світом довкола. Морально-етичні проблеми реальні, наука не завжди задовольняє своїми відповідями на них, а релігійні рішення мають у собі чимало отрути. Тому континентальна філософія повинна жити, опліч психології та всіх інших сфер людської діяльності.
Вас тут нема, ви – там,
голограма в кінці тунелю,
спроектована з мого
третього ока, повзу до вас
безводною пустелею
під виєм кодла мороку
над головою, у спалахах
повітряної боротьби поставив
катетер системи переливання
поту в ударні засоби, сподіваюся,
вдасться цей полин прожувати,
ще чимало на що сподіваюся,
трясця їхнім матерям усім,
не знаю... не знаю... не знаю...
кінцівками перебираю
лишень у напрямку своєї
голограми, до ікони
двох радісних усмішок...
Ось вона – чорна скляна стіна,
думка перетворюється на змію –
звивається...
...лоскоче нерви роздвоєним
язиком, там, де прообрази
нуртуються, й потаємні
звучать імена...
...карбонові кільця крутить Сатурн,
як згори – так унизу,
вібрує музика між секунд,
і фібри гудуть...
...гнозис сягає туди, де квант,
й безсило висить рука,
невідомість то більша, що більше
знань, безкінечна скляна стіна...
...змія крізь поверхню торує хід,
запліднюючи пітьму...
Зимова спілка Сонця й Хмар
ранковий тягне гімн,
структурами корумпованими я
милуюся у зневірі, шукаю
розради у просторі тектонічної
глибини, те, що довше ніж
будь-яке я на Землі, іронічно
сміється мені...
З імення твого
обережно
прибрати дими,
слова й звички,
зняти намисто
дорогоцінне,
торкнутися
шкіри,
немов жінка,
що відчинила скриню,
торкається вишитої
тканини, уважно й повільно
читає відбитки долонь
відлетілих, і там, де скінчилася
нитка й починається біле,
до вервиці донизує звиви
свого дихання,
заплітаючи пелюстки
в рядки...
...немов гончар
у діалозі з глиною
відпускає лінії
з кінчиків пальців
летіти до порожнини,
яка надасть обрису
сконденсованій
із простору душі,
поверхнею іскриться
відповідь...
...оживає дзвін
твоїм іменем,
і я навчаюся
собі у свічаді
твоїм...
Джон Карпентер у своєму “The Thing” створив універсального монстра. Його важко – якщо взагалі можливо – перевершити. Небачена на той час мутація форм задала стандарт якості для космічного жаху на роки вперед, хоча фільм і виїхав лише згодом, на культовості, не зібравши касу в прокаті на момент виходу.
Однак оці безформність, позаформність, гранична близькість до абстракції – вичерпали варіанти монструозності. Всі традиційні чудовиська мали якусь подобу, часто сполучаючи в собі частини відомих людині істот. Істота Карпентера натомість може бути всім, вона поселяється в тілах інших і використовує їх тіла як будівельний матеріал для власних потреб. Воно не обмежується жодним глуздом, продиктованим земними стандартами, воно не має обмежень у викривленні.
Швидкісні метаморфози не дають психіці обпертися хоча б на якісь питомі риси. Питома риса тут – відсутність рис. Чого воно хоче – дізнатися неможливо, це життя занадто відмінне й чуже, аби сподіватися перекинути до нього хоч якісь містки порозуміння. Вмістилищем жаху стає сама біомаса – надгнучка у здібності до творення чудовиськ, аби лиш була задана початкова агресія.
Хоча всім відомий вигляд легендарного ксеноморфа з “Alien”, у творчості його батька – Ганса Рудольфа Ґіґера – елемент позаформності виражений значно яскравіше. Густо замішана на сексуальності, виразність Ґіґера повна перетікання тіл одне в одне, тіл у механізми й назад. Механіка має біонічні риси, а тіло набуває ознак механізму. Якщо косміт у Карпентера втілює суцільний жах з-за грані людського, то косміти Ґіґера заворожують і навіть ваблять до себе, втілюючи первинний ерос, таку собі серпентарну хтонь, страхітливу у своїй непоборності та імморальності.
Коли в ДОВЖЕНКО-ЦЕНТРі була виставка робіт легендарного митця, бачив цього ксеноморфа наживо – він справляє дивовижне враження, та й загалом, його картини поміщують свідомість в особливий вимір на межі з несвідомим. Джерело фото: Вікіпедія
Досконалий цикл життя ксеноморфа має коріння в глибшому творчому вимірі Г.Р. Ґіґера, він виходить за межі суто утилітарної розробки персонажа для кінематографа
Хоча, звісно, для Ґіґера не було поняття “утилітарний”, він вкладав у творення цих химер усього себе
Гадаю, компетентні юнгіанці швидко розкладуть ці приклади космічного жаху на символічні системи, адже ефективність залучення до наративу багато в чому спирається на міфи та архетипи людського. Що приваблює до космічного жаху особисто мене – це вихід на грань свого осягнення, великий кордон внутрішньої ойкумени, звідки розчахується вид на абстрактні, позбавлені мовних координат, простори, страшні в своїй дикості й осоружності.
В цій точці є можливість трошки ширше побачити себе і світ довкола. Це схоже на вживлення снів до реальності, яка стає джерелом корисних інсайтів щодо власної природи людини та її місця між речима. Страх і жахання супроводжують у цій подорожі, адже маємо справу з чимось дійсно невідомим, чиї наміри та поведінка ще тільки потребують осмислення та адаптації. І вони не завжди є доброзичливими…
Залізо в горлянці ворога, хотілося змусити заплатити за скоєне, але вийшло, на жаль, милосердно та швидко, крутнути хіба, щоб напевно вже, бо нежиті властиво повертатися з мертвих під дією холодної некромантії... ...ціла країна у рутині мовчазній перетворилася поволі на комах, і повалила на тіла з жаринами надії усередині, теплом приваблена, сліпа, тупа, напівжива речовина, скам'яніла в обіймах жаху душа перетворює все, чого доторкнеться на гній, і заходиться потім над полями змарнілими виєм, і смокче юшицю з ґрунтів, щоб віддатись хазяїну жирним мішком на столі довжелезному в сподіванні на диво... ...з-під леза стікає драглистий галюциноген, безодня в очницях люстерками темними дивиться, там видно, як за спиною шкіриться паразит, та куля, яку вони завжди стріляють у спину – ще до початку війни, бо ніколи не йдуть на ви, не пустивши заздалегідь стрічкового хробака з тилу... Пильнуй-Т. Пильнуй-Т. Пильнуй-Т.
Гра в хованки сенсу створює для читача можливість відкриття, а отже – долучення до творення сенсу. Мистецтво не є сферою прямоти, адже воно не є моральною інструкцією, тут відбувається пошук свого місця в світі, вивчення тої частини себе, яка лише побіжно торкається соціальної площини. Метафора прокладає шлях до того виміру, де сприйняття екзистенційного процесу стає безпосереднім, а отже – відкривається назване абстрактним та психоделічним. Воно не має утилітарного призначення, не має сенсу, бо воно саме є втілення почуття сенсу, яке – нагадаю – за природою своєю є значно більшим, ніж слова, що його позначають.
Бій перетворюється
на абстракції,
рій векторів імовірностей,
ти намагаєшся ухилятися
й не дати ворогу ухилитися,
в цьому вихорі біфуркації
стільки майбутніх сплелися,
в разі чого перезавантажитися
зможеш із них у якихось,
в цьому танці у шанцях шанси
підійма те, чому ти навчився,
й на відсоток до ста лиш останній
припадає сумне "не судилося...",
кульки, ниточки, м'ячики, колеса –
нам доводиться гратись довічно,
необхідно практикуватися,
сподіватися не програти,
на чекпойнтах не забувати
зберегтися...