Рухатися крізь ліс із дерева або бетону, під зірками або неоном, у резонансі з порожнім дзвоном, дзвін здається порожнім лише тому, що ти́ є його би́ло, твій рух калатає, поширює хвилі на береги торакальні, ритм і рима торохкотіння у грудній клітині, неважливе, надважливе електричне мерехтіння на живій тканині, доторкання здійснення до полотна всесвітнього, мить, наче коротенька між рутин сомнамбул, та зсередини схожа на вічність, перл у молекулярному намисті вздовж хребта еонів...
З хроновокзалу відправляються маглеви напрямком тому у сорок років, вийшов би на декількох зупинках – погуляти трохи, поділитися новинами, нічого це не змінить у моєму майбутті, але в сусідньому обов'язково змінить, тішитиме сам цей факт, вертатимусь додому з сувенірами найліпших спогадів, відбитих у сліпої долі, так програмне забезпечення впливає на роботу плат, і видозмінює електрика карбон, вирощуємо темпоральний сад, медитуватимемо на яскравий квіт його, в основі лежачи, де трупи й хробаки – завод ґрунтів для збіжжя свят, несуться діти у портали днів нових, ми слухаємо їхній сміх в зворотніх поїздах...
Гадаю, є ризик загинути, коли розв'яжеш це рівняння, у плиту відповіді летке тіло вріжеться на космічній швидкості, колапсують усі виміри в точку, в сингулярність влучить намір, далі нікуди більше дихати... ...але можливо, що ця площина є початком нової струни?.. хто зник – не завжди загинув, не всяк блукає мандрівник, ця картина така велика, покладаюсь на варіативність математичної гри...
Сонце – необов'язкове, небо – необов'язкове, море – необов'язкове, і земля – необов'язкова, і ти – необов'язковий, (як і все живе довкола), бо в світі цьому, необов'язковому, немає нічого готового, твоя персона – зображення на екрані, намальоване промінням сліпоглухонімого катода, мовби хоче бачити себе катод, тягнеться псевдоподіями, повторює рельєф оточення, викривляються риси обличчя, інтерфейсу невмілий етюд, не розкажуть нічого скелі, не підкаже шляху каміння, не наситить вугілля серце, не втамує жаги пісок, але все ж ми є їхні діти, бо ці дивні удари зсередини в часі тягнуть своє коріння в той же вир бунтівних часток, отже марне це мерехтіння вздовж нерівностей мовчазних, можливо, має певний сенс? — ці гукання в темній глибині справді можуть бути голоси? — вони ставлять питання, і питання звучить, як мрія, у холодному вільному світі перебирає анод відлуння відповідей, у прагненні сконструювати музику...
Чужі домівки, чужі вогні, чужі невідомі історії котяться схилом мармуровими кульками, малюючи дивні маршрути, загублені поза увагою твоєю, на узбіччі твоєї присутності, за межею твоєї досяжності, колекції значень за парканами, стінами, вікнами, під дахами, поверхами, поверхами: питання, роздоріжжя, вибори, малюнки й написи на стінах, мозаїки біографій, які твою ніколи не зачеплять, але від того меншими не стануть, мов примари, мов голоси із потойбіччя, мов зірки, і подорож місцями – астрономія...
Казали, в місті неспокійно, виднілися в тумані біля обрію високі тіні, метрів 300 десь, туди армійські їхали автівки і навіть кілька танків штрихпунктиром маркували вулицю, зникали десь за перехрестям з неробочими світлофорами, почув далекий металевий стогін та удар глухий, невидно стало телевежу, і запала тиша... ми згребли все необхідне й на автівці вшилися звідти подалі...
Якісь люди стукали в двері, ставили дивні питання, я спілкувався з сусідами, і ніхто з нас не запам'ятав навіть теми розмови, і як вони виглядали, якого кольору був їхній одяг, якою зверталися мовою, коли прийшли, о котрій пішли, залишилося занепокоєння, хтось викликАв поліцію, але ніц не міг пояснити, на справдешність візитів указувала лиш тотожність свідчень опитаних, усіх до одного...
Десантування з мами в буревій на будівництво хмарочоса на піску, шнурки на чоботах міцніше затягни, бо доведеться толочити бруд, не покриває небезпеки договір, бюро архітектурне знищила гроза, лишилося трохи малюнків на обвуглених уривках й годі, залишилися: кувалда, невідома матір й дещо нездоровий глузд, і забирає так багато часу й сил навчитись поратися зі спорягою, налаштувати клямри й ремінці, в камінні видлубати отвори під анкери, в камінні видовбати спальне місце, бо не присісти за відсутності рівнин, і заливає раз за разом котлован, і кришить блискавками бетоніт, і збожеволілі вітри згинають арматуру, час конденсується у ртуть, піди спини його сріблястий біг, вкладаєш душу в дизельний мотор, по вінця ароматну рідину, у небо стріли струменять і пнуться троси, тьохкають, здіймають тягарі майбутнього, спинають палі завтрашніх радінь до сонця десь поміж свинцевих хмар, спів наших в'язів переходить у метал, в камінні рукотворному автограф наших жил, у точці, де вирівнюється сила й матеріал, твориться ніжність, лагідна, мов нуль, у зливі темній світять наші усмішки, й сузір'ями краплини мерехтять, бо ми не просто соваємо брили, ми будуєм храм у серці семисот стихій, хранитиметься в залах звук серцебиття всіх наших поколінь, баланс рутин, ривки увись, примарна в'язь учинків і звитяг, ми винайшли в процесі сенс, ми винайшли у божевіллі дім, передає бригада естафету зміни, пора на вихід, насуваю каску...
Ти завше тут, і зміни всі – твої, порожніми дрібничками торохкотять у голові приємний ритм, як скидаєш погляд на світанок у холоднім квітні, й мерехтить між віями танок рутин, штрих-код порядків денних, забавка тіней у хмарці, в грудях підігрітій, пливе, коштовна, нотою в буденне шумовиння...